Значні, можна сказати — історичні події відбулися в Україні протягом останнього півроку. Наші співвітчизники на весь голос заявили, що вони далі не хочуть бути пасивними спостерігачами своєї безправності, жити у тотальній корупції та брехні. Що вони є народом, «якого правда й сила ніким звойована ще не була». Що вони хочуть жити у цивілізованій європейській родині.
Власне, це і стало однією з головних причин, яка наприкінці минулого року масово вивела наших співвітчизників на майдани по всій країні. Бо люди хотіли довести владі та капіталу, що до їхнього голосу, до їхніх вимог треба прислухатися. Люди хочуть змін, зокрема, покінчити з тотальною несправедливістю, яка нагромаджувалась у нашій державі роками. Люди вийшли на барикади і задля того, щоб відновити повагу до трудящої людини, щоб підняти вартість її праці. І це, до речі, одне з головних завдань українських профспілок.
Про це і ведемо мову з виконуючим обов’язки голови Федерації профспілок України Григорієм Осовим (на знімку).
Наші прибутки — найменші в Європі
— Давайте почнемо нашу розмову, Григорію Васильовичу, з найболючішого. Сьогодні наша держава, по суті, опинилася у стані неоголошеної війни з сусідньою Росією, яка вже анексувала Крим, засилає своїх диверсантів у південно-східні області нашої країни, де з допомогою зброї і цинічно-брехливої пропаганди прагне посіяти розбрат серед нашого народу, зруйнувати нашу державність. У такій нестабільній ситуації зростає безробіття, падає курс гривні, збільшується оплата комунальних послуг, дорожчають товари першої необхідності... Яку позицію займає у цій ситуації Федерація профспілок України?
— Скажу одразу, нинішній стан і економіки, і соціально-трудової сфери як ніколи складний, можна сказати — драматичний. Це пов’язано і з наслідками діяльності попередніх державних керманичів, і зовнішніми чинниками, зокрема, протистоянням з боку Росії. І основне гасло, з яким ще донедавна виходили на першотравневі демонстрації наші співвітчизники — «Мир — Май — Труд», нині набуло особливого сенсу, особливо поняття «миру».
У цій ситуації Федерація профспілок однозначно виступає за те, що Україна має залишатися унітарною цілісною державою, де всі громадяни, незалежно від національності, мови, якою вони спілкуються, віросповідання, і надалі матимуть рівні права та можливості. Це, власне, і найголовніше, що сьогодні турбує наших співвітчизників.
— Виходячи з цього посилу, які основні завдання стоять сьогодні перед профспілками як організаціями захисту прав працівників?
— Це насамперед три «з»: зайнятість, заробітна плата і захист людини праці.
Ні для кого не є секретом стагнація нашої економіки, яка тривала протягом попередніх двох років. Цьогорічний прогноз також невтішний — ще три відсотки ВВП втратить Україна. А якщо падає виробництво валового продукту, то це означає, що виробничі потужності зупиняються, або переходять на скорочений режим праці. В обох випадках це боляче вдаряє по працівниках, які там зайняті. Отже, до 7,5 відсотка безробітних, яких сьогодні маємо, протягом року може додатися ще мінімум піввідсотка, тобто 250—300 тисяч осіб. Якщо врахувати, що у нас повний робочий час працюють десять мільйонів наших співвітчизників, то 250—300 тисяч з них доволі значна частка. І, звісно, це не тільки проблема для людини, яка втратила роботу, а й трагедія для її сім’ї.
Що стосується заробітної плати. Прогноз такий: у зв’язку з падінням виробництва трудівники недоотримають понад 40 мільярдів заробітної плати. А з другого боку — значне знецінення гривні. Як ми добре знаємо, у 2008 році курс гривні упав на 60 відсотків. А тепер — знову відчутний удар по нашій грошовій одиниці. Наші люди уже звикли вимірювати свою зарплату в твердій валюті, скажімо, в американських доларах. То якщо до початку кризи в 2008 році американський долар коштував п’ять гривен, то вже нині — майже 12 гривень. Відчуваєте різницю? І все це знайшло виразне відображення у цінах за комунальні послуги, за товари першої необхідності, за проїзд у транспорті...
Ми порівнюємо свої зарплати з тими, які виплачують людям праці у тих країнах, куди спрямовані наші погляди. А спрямовані вони передусім у країни Європейського Союзу, куди самі плануємо потрапити. А теперішня зарплата в Україні, на жаль, одна з найменших в Європі. Гірші справи лише у сусідній Молдові.
— То виходить, що наші люди працюють не зовсім продуктивно?
— Причина полягає в іншому: у ступені експлуатації людської праці. Бо якщо ті самі власники металургійних, хімічних, машинобудівних та інших виробництв, які діють в Україні, продають свою продукцію за кордоном за ринковими цінами, то, здавалося б, у вартості продукції частка заробітної плати має бути такою, як і в їхніх конкурентів. Але ж ні! Мало того, ця частка у 8—10 разів менша, ніж у закордонних роботодавців. Звісно, це велика несправедливість, яка приносить надприбутки олігархам, котрим так вигідно використовувати наддешеву працю українських працівників.
Якщо ми будуємо соціально-ринкову економіку — а в цьому прагненні мають бути єдині як суспільство, так і нинішня влада, то тоді частка оплати праці в собівартості продукції має бути такою, як у країнах з ринковою економікою. Тобто на рівні тридцяти відсотків, а не шести, що маємо тепер. Отже, треба докапіталізувати вартість праці у собівартості продукції принаймні у 5—6 разів.
Треба розширювати сферу зайнятості
Йдемо далі. У країнах ринкової економіки фонд оплати праці у ВВП становить 55—65 відсотків. Це означає, що дві третини товарів, вироблених на вітчизняних потужностях, може спожити населення за рахунок своїх доходів. А у нас фонд оплати праці ледве дотягує до 30 відсотків. Отже, якщо зменшується експорт, то вітчизняну продукцію нікому споживати.
Зарплата — це локомотив економіки. Бо тільки її зростання стимулює внутрішнє споживання, без чого неможливий розвиток тієї чи іншої економіки. Я хочу нагадати читачам, що навіть у такій багатій країні, як США, у період фінансової кризи, розпочатої у 2008 році, доінвестовували громадян, зокрема, надавали їм безвідсоткові кредити, щоб оживити попит. А у нас маємо відчутне падіння споживання товарів і послуг, адже люди, як я уже сказав, недоотримали 40 мільярдів гривень зарплати. Отже — падіння споживання в Україні. А в такому разі ціла низка економічних секторів, орієнтованих на громадське обслуговування, насамперед — малий і середній бізнес, фактично завмирає. І це величезна проблема. Бо коли немає зарплати, то відсутні відрахування і до Пенсійного фонду, а відтак постає запитання: а за рахунок яких коштів платити пенсії? Тобто маємо зачароване коло, яке треба розривати. Тобто через нові інвестиції у людський капітал, через відтворення здатності до праці людини і підвищення оплати праці ми розв’яжемо декілька проблем. Зокрема, значно оживимо економіку через внутрішнє споживання і водночас істотно зміцнимо соціальний захист людей, які вже не можуть працювати. Йдеться про пенсіонерів, інвалідів, дітей... Бо кожна працююча людина, за Конвенцією Міжнародної організації праці (МОП) і Європейської соціальної хартії має заробити на життя не тільки собі, а й на прожиття непрацездатних членів своєї сім’ї. А в нас мінімальної зарплати недостатньо навіть для нормального життя самого годувальника.
Ми стоїмо на тому, що головною інвестицією в економіку країни має стати заробітна плата працівника. Саме вона, образно кажучи, повинна розігріти виробництво, стимулювати попит на внутрішньому ринку товарів і послуг. На жаль, зарплата сьогодні не виконує тієї ролі, яку ставить перед нею економіка. Замість того, щоб служити інструментом наповнення бюджету, її функція підміняється соціальними трансфертами. Знову-таки сумна статистика сьогодення: у структурі доходів пересічного громадянина зарплата становить аж 40 відсотків, все решта — це нетрудові доходи. Якою ж тоді є мотивація праці?
Отож змінити ситуацію можна лише шляхом реформування оплати праці, запровадження нових підходів до її нарахування. І ми будемо дуже наполегливо, навіть жорстко пропонувати такі підходи до розв’язання проблеми і Федерації роботодавців, і урядові.
ФПУ пропонує:
— провести ратифікацію міжнародних угод;
— встановити економічно обґрунтований рівень мінімалки, а також і соціально обґрунтований розмір прожиткового мінімуму;
— зменшити диференціацію населення за рівнем доходів;
— удосконалити систему оцінки вартості робочої сили;
— зменшити рівень «тінізації» заробітної плати, удосконалити систему її оподаткування.
І, безумовно, треба нарешті покінчити з таким ганебним явищем, як заборгованість з виплатою заробітної плати.
Більше отримуєш — більше платиш в скарбницю
— А що можете сказати з приводу оподаткування доходів? Тут, очевидно, без істотних змін також не обійтися?
— У цій царині профспілки бачать також певний ресурс. Як відомо, заробітна плата оподатковується за ставкою 15—17 відсотків у залежності від її суми. А доходи від дивідендів, від так званих пасивних доходів розміщення капіталу сягають заледве п’яти відсотків, або й взагалі не оподатковуються. Таким чином навіщо бізнесу інвестувати свої кошти в економіку, якщо він має так званий коаптивний банк, куди може покласти свої мільйони під 25 відсотків. А на виробництві треба добряче попотіти, щоб отримати такий прибуток. Це ж треба ще організовувати виробництво, найняти людей-професіоналів, подбати про безпеку праці, контролювати процес — одне слово, щодня ламати голову, щоб не прогоріти. А тут, у банку, усе просто і надійно. Ще й податку не платиш. Це супердоходний бізнес — ніде у світі такого немає. І ми маємо це змінити.
Так, намагання уряду оподаткувати депозити викликали неоднозначну реакцію в нашому суспільстві. Я, до речі, брав участь у дискусії, яка розгорнулась на урядовому засіданні з цього приводу, де виклав точку зору профспілок. Ми виступаємо за те, щоб так звані пасивні доходи оподатковувалися. Давайте порівняємо кілька цифр. Ось у США 97 відсотків усіх доходів збирають від багатих людей і 3 відсотки дають усі інші. У нас, в Україні, на долю багатих припадає лише 64 відсотки. Якщо порівняти пасивні доходи й отримані від праці, то це порівняння у нас аж ніяк не на користь трудящої людини.
Як мені відомо, є наміри уряду внести зміни до Податкового кодексу. І ми ініціюємо підняти планку неоподатковуваного мінімуму доходів аж до того, щоб бідна людина не платила податків узагалі. Як і пропонуємо диференційовану шкалу оподаткування у залежності від рівня трудових доходів.
— І яким ви бачите неоподатковуваний мінімум у нашій державі?
— Відштовхуємося насамперед від величини прожиткового мінімуму. Наразі це 1218 гривень. І є так звана податкова соціальна пільга -це прожитковий мінімум, збільшений в 1,4 разу. Тобто набігає приблизно 1,8 тисячі гривень. Це і є та сума, яка не повинна підлягати оподаткуванню взагалі.
Відновимо символ столиці та революції
— Так склалося, що Будинок профспілок опинився в епіцентрі революційних подій, які вихором пронеслись у нашій країні наприкінці 2013-го — на початку 2014 року. І найбільше постраждав з-поміж усіх будівель у центрі Києва. Чи можна його відновити? І за який час профспілки можуть повернутись у відбудоване приміщення?
— Позиція ФПУ однозначна: маємо відбудувати цей будинок. Бо це був не тільки офіс нашої громадської організації, а й центр всієї профспілкової діяльності країни. З другого боку, Будинок профспілок став символом Євромайдану, у ньому, по суті, перебував штаб повсталого народу, серед яких було багато й членів нашої профспілки. Тут вони у зимову стужу зігрівалися, отримували медичну допомогу.
Після драматичних подій 18—19 лютого він став непридатний для подальшої експлуатації.
Тому наприкінці березня цього року створено благодійний фонд «Відродження Будинку профспілок», куди увійшли і профспілкові діячі, і відомі люди нашої країни, і представники міжнародних організацій. До речі, ми отримали доволі велику підтримку від міжнародних організацій. Так, після мого виступу в Брюсселі, на Всеєвропейській раді профспілок, де я інформував наших колег про події в Україні, європейська профспілкова спільнота одностайно підтримала наші прагнення. І заявила устами своїх представників, що вона допоможе нам відновити напівспалений Будинок профспілок. Отож на благодійний рахунок, який відкрито для цієї мети, уже надходять внески, і з України, і з багатьох країн. Я був приємно здивований, що навіть профспілка державних службовців Канади зробила свій внесок. Так само вчинили Інтернаціонал освітян, профспілкові організації зі Швеції та інших країн. І то є справжня міжнародна солідарність.
Не стоять осторонь цієї благородної справи і наші співвітчизники. Ми звернулися до всіх членів нашої профспілки — а це 7,5 мільйона осіб — і теж отримали підтримку. Ми вважаємо, якщо кожен з членів профспілки протягом року відмовиться на користь благодійної справи від пляшки мінеральної води — а це п’ять—десять гривень, то ми вже матимемо десятки мільйонів гривень. Тобто той стартовий капітал, щоб провести експертизу, підготувати проект відбудови і започаткувати процес відновлення будинку. За оцінками експертів, якщо здійснити належне інвестування, то за два з половиною роки, тобто у серпні 2016-го — до 25-ї річниці Незалежності України, ми зможемо повернутися на Майдан Незалежності.
Чи вистачить коштів, які зберемо? Тут є питання. Бо вартість відновлення оцінюють по-різному: від ста мільйонів гривень і більше. Але допускаємо і таке: на певному етапі можемо оголосити конкурс на забудовника, який стане нашим партнером в інвестуванні. У такий спосіб отримаємо додатковий фінансовий ресурс, який дасть змогу нам швидко й ефективно розв’язати цю гостру проблему.
ДОВІДКОВО
Сьогодні Федерація профспілок України — найбільше громадське об’єднання нашої країни. В її лавах перебуває майже 7,5 мільйона членів профспілок з понад 9 мільйонів.
Розмову вів Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ.
