Хто знає, як жило б сьогодні село Осламів, якби у далекому 1848 році тут не насадили яблуневі сади. Кажуть, село дісталося в нагороду за добру службу німецькому генералові Шмідту. Той не поспішив одразу перевертати плугом цілину, а викликав експертів-агрономів, щоб сказали, що родитиме на цих землях. І вони брали на пробу ґрунт і воду, придивлялися до погоди, виміряли, вираховували і нарешті сповістили: найкраще родитимуть яблука. Ось так і з’явилися в селі перші сади. Переказують, до революції яблука з них йшли до царського столу.
— А ви думаєте, наші суниці, черешні, вишні, яблука та груші не куштує президент? — з неприхованою гордістю запитує керівник тамтешнього господарства Микола Карпенко.
Яблука цього року вродили на славу. Таке не завжди побачиш — десятки, сотні контейнерів, заповнені відбірними сортами. Цьогорічний врожай — десь до п’яти тисяч тонн, не забуває похвалитися голова.
Взагалі свого часу яблука були і для Осламово, і для навколишніх сіл просто золотими. На них, а точніше, за них і хати будували, і жили, і дітей навчали — не помилилися німці у своїх розрахунках. Але одного дня яблучна економіка почала давати збої. То ціни впали так, що дешевше було врожай десь у яму викинути, ніж везти на продаж. А на другий рік сад наче провчив людей за таке ставлення до його плодів — узяв та й не вродив. Отож на третій рік уже не було чим дерева підживити та обробити, людям зарплату давати — занепав сад, завмерло і господарство.
Коли його прийняв Карпенко, тут лише борг у заробітній платні перевищував мільйон гривень. Та й дерево без грошей не зародить золотими яблуками. Тоді не один сад в області занепав. А от Осламівський вистояв.
Зараз навіть не віриться, що починали тоді просто із кількох десятків гривень у день. Але запустили свій млин, потихеньку виорали поле, підняли ферму. Окрім чотирьохсот гектарів саду, в господарстві обробляють ще й шістсот гектарів поля. І пшеницю свою зібрали, і буряк. Майже триста тонн відбірного зерна заклали у комори — не поспішають продавати, чекають до весни, коли покупець дасть добрі гроші.
Це тільки здається, що селянин із року в рік однією стежиною йде від посівної до жнив. Наперед не подумаєш — можеш без копійки залишитись. От і Карпенко підрахував, чим яблука за безцінь віддавати заїжджим комерсантам, краще у себе переробляти. Не побоявся, взяв півмільйона гривень кредитів та ще двісті тисяч із господарства доклав, щоб запустити свою переробку. Важко стягались і будувались, зате тепер біжить сік у величезні чани. А на нього, дивись, і покупець знайдеться, бо ж продукт натуральний і дуже смачний.
Звичайно, не може господарство конкурувати із сучасними потужними переробними підприємствами. Та й мети такої не ставить. У господарстві задоволені тим, що живуть, працюють, мають і роботу, і зарплату.
До речі, перед нашим приїздом натякнуло начальство Карпенку, що скупуватий, мало людям платить, для села шкодує. А той аж скипів: він би і в п’ять, і в десять разів більше платив, якби ж то ті яблука справді золотими родились. А тут же середину треба знайти: забереш від саду копійку — залишишся без яблука, не додаси людям — господарство втратиш.
Каже, штраф йому дали у сто сорок гривень за те, що малу зарплату платив. Не грошей цих шкода, а прикро, чому ніхто нічого не казав, коли мільйонні борги погашав, коли виводив господарство із банкрутів? Тільки цього року посадили більше тридцяти гектарів нових ділянок.
— За молодими деревцями, як за малими дітьми, ходити потрібно, за ручку тримати, тоді й вродять, —ділиться досвідом Микола Васильович. — А трохи не догледів, відпустив — не побачиш плодів ніколи.
Коли дивишся на ці плантації, якось начебто недоречно згадувати приказку про посаджене дерево. Сотні, тисячі їх плекають руки осламівських селян. Щоб навесні вкрився сад білим цвітом, а восени зародив щедрим урожаєм. Дивись, через кілька десятиліть хтось так само подякує за цю працю, як дякують осламівці тим першим садівникам із далекого позаминулого століття.
Хмельницький.
