Про те, як один донбасівський хлопець не хотів бути лідером
Цю книжку варто читати сьогодні. Саме сьогодні, якщо ви втомилися від гучних мітингових слів і вони здаються вам не надто глибокими, а нинішня ситуація не надто осмисленою. Тоді забудьте про телевізор і прочитайте «Бунт покоління» Богуміли Бердиховської та Олі Гнатюк.
Ця книжка зроблена поляками і видана спершу в Польщі, а тепер і в нас (видавництво «Дух і літера», Київ, 2004). Це діалоги з українськими шістдесятниками — людьми, завдяки яким Україна не стала тим, чим стала Білорусь. Так сказано у передмові для польського читача. І ще сказано, що «в Польщі найновіша історія України майже невідома». Втім, у самій Україні вона відома не набагато більше. Саме тому це варто читати.
Отже, це інтерв’ю з нашими інтелектуалами — Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем та Миколою Рябчуком. Читання майже детективне, важко відірватися (не в останню чергу через те, що «наші» пояснюють іноземцям те, що вдома здається само собою зрозумілим — а насправді воно саме вдома відоме далеко не всім).
Тут не місце докладно розглядати всю книжку, але варто звернути увагу на один розділ, що здається дуже актуальним — з огляду на сьогоднішні реалії та настрої. Маю на увазі інтерв’ю з академіком Іваном Дзюбою. Він за походженням — донбасівець. Це важливо знати. Бо навіть ті, хто хоч трохи знає, що таке для нашої культури Дзюба, — навіть ті можуть щиросердно бовкнути: «Дзюба — донецький?! Не може бути!!!»
Нині, коли, на жаль, слово «донецький» часто і безвідповідально вживається надто однозначно, про це варто нагадувати самим собі. Так, Дзюба — український інтелектуал, котрий свого часу був прапором антитоталітарного опору та й досі є совістю нації — цей Дзюба донбасівець, і в усьому кращому, що в ньому є, залишається донбасівцем.
Хоча б заради цього варто це читати. Щоб знати, як ріс собі на Донбасі, у Докучаївську (тоді — Оленівські Кар’єри), хлопчик Іван, романтично вірив у комунізм, пережив голод 33-го року і репресії, і війну (його батько, машиніст екскаватора, пішов на фронт у перший день і загинув). Хлопчик вчився в російській школі, був комсоргом Донецького (Сталінського) педінституту і плакав, коли помер Сталін. Потім Дзюба став фахівцем з російської філології, а згодом — автором знаменитої книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Ця книга доводила: імперський «інтернаціоналізм» є насправді лицемірством.
Дзюба одержав за цю книгу п’ять років тюрми. Через рік його змусили публічно покаятися, випустили, кілька років він нічого не писав, працював на авіазаводі. У незалежній Україні недовго був міністром культури, перестав ним бути з приходом Кучми.
Це — канва, більш-менш відома. Але є в тому інтерв’ю із Дзюбою речі, які актуалізуються сьогодні, коли надто гострими стали питання: хто, з ким і проти кого, хто був винен, а хто ні, хто був стійким, а хто вагався, кому каятися, а кому ні.
У цьому великому інтерв’ю для нас важливі принаймні дві речі. Перша: коли у Дзюби питають про імена його гонителів, він каже: «Не пам’ятаю, забув». А коли ім’я гонителя надто відоме, Дзюба каже так: «Такий-то, можливо, не був від природи злим».
Отут читач робить для себе драматичний висновок: натовп, або суспільство, що живе за правилом «я — як усі», завжди складається з добрих людей!
У чому біда розумної людини в суспільстві-натовпі? А в тому, що навіть розумна думка, потрапляючи в такий натовп, починає цитуватися, перекручується, спрощується часом до примітивізму — й з цим нібито вже нічого не зробиш.
Але Дзюба зумів зробити.
Оце і є друга річ, на яку варто звернути увагу: коли він розповідає, як йому не хотілося бути «вождем і прапором маси», а лише собою. Власне, це й привело до «покаяння», яке свого часу викликало бурю серед дисидентів. Василь Стус із табору відгукнувся жорстко, навіть жорстоко. Та й тепер (навіть герої книги «Бунт покоління») кажуть, що «покаяння» — то був ніж у спину, і Дзюба не мав права на компроміс.
Мав чи не мав — хай читач робить висновок сам. Але в книзі є деталь, про яку тут варто згадати. Дзюба розповідає, як він після тюрми сидів удома, й до нього мало хто приходив, одні боялися, інші не прощали відступництва, і Дзюбу мучила вина. І прийшов Григір Тютюнник, і сказав: «Іване, не вибачайся — цій вині вже триста років!»
От вам ще один поза натовпом. Тютюнник, до речі, теж мав «частково-донецьку» біографію...
... Нині Дзюба лишився самим собою, навіть у «хорошому натовпі». Торік, після провокацій проти «нашоукраїнців» у Донецьку, українські (!) телеканали подали цю справу так, що поняття «українське» підмінялося поняттям «націоналістичне», а то й «фашистське». Тоді, рівно рік тому, це звучало по телеканалах лиш один день — ніби на пробу. Здавалось, суспільство проковтнуло цю пілюлю. Але не Дзюба.
Він тоді пішов до Президента й сказав, що не варто отак підставляти Донбас під цю підлу підміну понять.
Президент промовчав. А пілюлі про «поганих націоналістів» і «хороших інтернаціоналістів» тиражувалися далі, аж дійшло до алергії у перегодованому цими пілюлями суспільстві. Минулого тижня донбасівець Дзюба знову звернувся до Президента. Невідомо, як той відреагував — добре хоч, що не так, як колись Щербицький, коли одержав від Дзюби крамольну книгу.
