Фронтовик Другої світової війни Григорій Миргородський (на знімку) у мирний час занотував свої спогади у віршованій формі. Так прагла його душа, нехай не досконалими, але щирими рядками розповісти про село, згорьовану матір-колгоспницю, загиблих побратимів. А ще —донести до наступних поколінь справжню, жорстоку правду про війну. Про ті часи, коли за злочинні провали і прорахунки воєначальників відповідали своїми життями солдати...
Поезію Григорій любив з дитинства. Адже народився на батьківщині Кобзаря у селі Керелівка-Шевченкове. Хотів сам писати «стовпчиками», та голод, довоєнна виснажлива праця надовго притлумили юнацькі пориви.
До армії хлопця призвали майже за рік до початку війни. Про це він написав через десятиліття у поемі-спогаді:
Як яблука у вересні соком
наливалися,
Молоді хлопці ще безвусі
служить призивалися.
Проводжала вдова тоді
вже другого сина,
Щоб захищав, як доведеться,
рідну Батьківщину.
Аж до млина мати
шкандибала,
Всю дорогу вона у сльозах
сина наставляла:
«Служи, сину, чесно, слухай
командирів,
Так, як слухав у колгоспі
своїх бригадирів».
Випровадила на битий шлях,
стала, сльозу зронила,
Побажала легко служити
і перехрестила...
Почав Григорій Миргородський військову службу у складі стрілецького полку в літніх таборах Псковської області. 22 червня 1941 року почули повідомлення, що почалася війна, німці вже бомбардували Київ. Солдатам видали боєприпаси і відправили назустріч смерті — на озброєних до зубів фашистів. Напоролися на німецьку розвідку, відбилися. Але потім комбат сказав, що всі вони потрапили в оточення.
Два тижні по лісах голодні
ходили,
Навіть дивуюся, як ноги нас
бідолашних носили.
А фрици вперто наступали.
Комбат і замполіт десь
поділися.
Все літо ми відступали,
Все літо вбитих залишали.
Легкопоранених усіх
підбирали,
Зброю нести їм допомагали.
Кого перев’язали, кого ні —
Лежать, стогнуть у бур’яні.
Один стогне: «мамо, спасай»,
Другий стогне: «мамо,
прощавай»,
А той просить:
«братці, добийте
І уклін сім’ї передайте».
Лежать безногі і безрукі,
За що терпіли такі муки?!
Лежать небриті і немиті,
Нічим очі не накриті.
Дощі нещасних умивали,
Вітри умитих витирали.
І хто й коли їх поховає —
Один Господь знає.
Відступали по болотах, голодні, змучені. Їли цвіт конюшини. Коли натрапили на поле з картоплею, то хоч трохи підживилися. Як діставалися якогось села, просили в людей дати щось поїсти. В лісі натрапили на партизанів. Але ті поставилися до червоноармійців вороже, навіть побили і відібрали останню теплу одежину — шинелі.
Коли дісталися до своїх, отримали тавро зрадників. За те, що не вбили самі себе, а потрапили в оточення. Григорія кинули працювати на шахту. Півтора роки відкачував воду та добував вугілля під землею. Жили невільники-шахтарі у холодному бараці, спали на бетоні. Їсти їм давали варену кропиву та пріле зерно. Потім бригаду розформували й усіх відправили на фронт.
Григорія Миргородського поставили навідником гармати 6-го окремого винищувального протитанкового дивізіону. На той час у війні вже відбувся перелом, покращилося забезпечення фронту. Тож був одягнутий у куфайку, ватяні штани, шапку-вушанку. Поверх всього у бійців — маскувальні халати, в руках — автомати. А наступати легше, ніж відступати! Відчайдушно громили ворога проклятого. Навкруги було свинцеве пекло!
Гармати котимо без коней
уперед стволами,
Заряджаєм і без наводки по
ворогу стріляєм,
Пхали, хекали й котили,
на руках носили,
Було тоді в кожного з нас
по дві конячі сили.
Назавжди запам’яталося, як форсували холодну річку. Перед цим комдив налив усім по півкухля горілки. І пішли хлопці у крижану воду. Брели по шию у воді, на плотах переправляли гармати. Як вибралися — знову дали випити по півкухля. Обсушилися, і погнали ворога. Бачили спалені села. Дізналися, що за непокору багатьох людей німці живцем скидали в криниці, що молодь відправили до Німеччини в рабство.
Вибігають люди з лісу,
червоним махають,
Старі плачуть, а дівчата
без стида цілують.
Поцілувала і мене тоді
дівчина чорнява.
Спасибі їй — вперше
в житті так близько
стояла.
На ходу ми роздавали
старикам махорку,
Хлопчикові я дав зірку,
дівчинці — тушонку.
А дівчатам нема що дать —
в них адрес просили,
А бабусі вже старенькі
нам спини хрестили.
Восьмого березня 1944 року, під час наступу на Псков, дістав поранення осколком у праву ногу. Але шкандибав далі. 22 квітня у ту ж саму ногу вдруге поранили розривною кулею. Товариші перев’язали і залишили лежати на дорозі. Самі пішли далі в наступ. Цілу ніч непритомний мокнув під дощем на сирій землі. Потім їхала польова кухня, підібрали його, відправили в медсанбат. Там зробили операцію, вливали кров. З допомогою милиць зіп’явся на ноги вже коли лікувався у шпиталі Читинської області. Потім комісували з другою групою інвалідності.
Після війни Григорій Васильович повернувся в рідне село Керелівку-Шевченкове. Вибачився перед ненькою, що прийшов без відзнак і медалей. Матуся плакала і дякувала Богові, що повернувся живим...
П’ять разів сади осінні
соком наливались,
Лиш третина хлопців
із війни повертались.
Верталися на милицях,
з пустими рукавами,
А деякі верталися
з темними очами...
Прийшов з війни і удовин
син з руками й ногами,
Зустріла мати на порозі —
облила сльозами.
Поглядає непомітно
на синові груди
І думає згорьована:
«не вибився в люди».
— Не приніс я, мамо,
ні орденів, а ні зірки,
Тільки приніс я у ногах
ворожі осколки,
Приніс я у душі борозну
неправди...
Усе життя шукав Григорій Миргородський відповідь на питання — чому після провальних дій Сталіна і вищих воєначальників на початку війни, їх, тисячі простих солдат, назвали зрадниками, принизили їх й під конвоєм відправили на шахти? Вони ж не були ні боягузами, ні панікерами, присягу не порушували... Відповіді так і не отримав.
Інвалідність не продовжував — потрібно було працювати. Був у колгоспі механізатором. Одружився. З дружиною виховали чотирьох дітей — таких же порядних, працьовитих, як і самі. Діти й онуки доглядали батьків до їх останньої дороги у вічність. А тепер читають поетичну сповідь солдата. Ніби знову слухають тиху, щиру і правдиву розповідь про пережите. Слухають і задумуються над тим, чому пережите їх батьком і дідом стукає у їх домівки знову...
Володимир ЧОС, Лідія ТИТАРЕНКО.
Черкаська область.
Фото з архіву родини Миргородських.
