Кілька місяців тому вона була звичайною школяркою. Може, хтось із колишніх педагогів упізнає цю дівчинку?
10-річна Віка Пономаренко називає чужу дівчину сестрою. Вікою опікується не школа, а люди невизначеного віку і роду діяльності. Таких у нічному Гідропарку чимало, і живуть вони ніби в окремому світі. Коли працівники соціальної служби і кримінальної міліції намагалися запропонувати малій замазурі поїхати до притулку, вона вчепилася в старшу і крізь сльози відмовлялася категорично.
— Тебе там нагодують.
— Не треба мене годувати!
— І помиють.
— Не треба мене мити!
— Ходитимеш до школи...
— Не треба мені до школи!
Безглуздий діалог триває доти, доки хтось просто не запитує: «А де ж мама?» — «Тут, на прийомці». Прийомка — це купа брудних ящиків просто неба, пункт прийому склотари.
Мама з’явилася через кілька хвилин, але краще б ми її не бачили. Брудніша за ті ящики жінка, без віку, на обличчі численні сліди бурхливого життя. Їй 53 роки. Повторює історію, яку нам розповідала й Віка. Чоловік у тюрмі, відбуває строк за згвалтування дитини зі смертельним наслідком. Незабаром звільняється, сім’я стане повноцінною. Вона так і не зрозуміла, що нас так шокувало...
Дівчинку ведуть до чергової машини. Потім вона пройде медобстеження і, мабуть, потрапить до притулку...
Коментар психолога
Ірини СИДОРЧУК, Київ:
— Дитину, яка провела на вулиці понад три місяці, вже жодна школа не врятує, її практично неможливо повернути до нормального суспільства. Опіку з боку держави вона сприймає як насилля і все одно вертається «на волю». Мабуть, на дитячі «не треба» дорослим варто поцікавитися: чому і що, власне, треба? Але службовими інструкціями це не передбачено, і, найімовірніше, у цьому разі результат казенного уроку буде нульовий.
