Цьогоріч Меморіал Слави у селищі Млинів, що на Рівненщині, буквально потонув в квітах. Враження таке, що тут працювала ціла бригада квітникарів. Але з’ясувалося, що це робота рук однієї майстрині — 84-річної Лариси Панасівни Дячок (на знімку), яка протягом десяти літ самотужки озеленює і Меморіал Слави, і так зване кільце при в’їзді у селище, і клумби в селищному парку... За це вона не отримує жодної зарплатні.
— Колись мені довелося працювати в зеленому господарстві Млинова, — розповідає Лариса Панасівна, за фахом вчителька іноземної мови. — Квітів ми вирощували силу-силенну. І для озеленення Млинова, і на продаж. А потім підприємство ліквідували. Його працівники знайшли нову роботу. А я, як садила квіти, так і продовжую садити. Деякий час за цю роботу мені доплачували, потім, за браком грошей, перестали. Хтось казав: навіщо тобі ця безплатна морока на землі? А я не можу відірватися від квітів. Удома у мене для них лише грядка, а біля Меморіалу чималенька територія. Починаю тут озеленення з тюльпанів — червоних. За ними йдуть жовті. Потім чорнобривці. У мене їх аж дванадцять сортів. Навряд чи в Україні хтось має більше. Якщо є такі, хай відгукнуться... Затим айстри, майори. Люблю також, щоб клумби вкривалися декоративним мохом, алісумом. Подобаються флокси і, звичайно, троянди. Але їх не висаджую, бо крадуть мародери.
Любов до квітів, до природи у Лариси Панасівни від батьків.
— Мій батько колись у колгоспі очолював городню бригаду, — розповідає квітникарка. — Чого тільки він не вирощував: від кропу до капусти і троянд. За свою працю отримав орден Леніна. Мама за Польщі була покоївкою у пана в Олиці на Волині. Пам’ятаю й тодішні порядки в поселенні. Зокрема, й ті, що стосувалися доріг, які тоді зазвичай були ґрунтовими. Тому щороку доводилося їх ремонтувати. Отож регламент при цьому був такий: кожна хата мала належно полагодити метр-другий дороги (це залежно від кількості жителів); з обочини треба було накласти на проїжджу частину землю — вона кілька днів підсихала, потім її трамбували. Виходило щось схоже на асфальт. Навпроти нашої ділянки мої діди, батьки по обочині завжди насаджували квіти. Тож наші метр-другий дороги був не тільки якісний, а й красивий.
Свою долю Лариса Дячок називає квітковою, адже виростила двох діток, має рясний родовід.
— Нині живу сама, — каже Лариса Панасівна, — син із сім’єю в Тернополі, донька в Білорусі. Навідуються, слава Богу, часто.
— Квіти, як я вважаю, це — культура і душа людини. І там, де вони вироджуються, по суті, немає життя. Тож любіть квіти, від цього довколишній світ стане добрішим, — каже млинівська квітникарка.
 
Селище Млинів
Рівненської області.
Фото автора.