Якої напруги і якої форми не набули б політичні пристрасті у нашій країні минулого місяця, економічне життя не зупинялося ні на хвилину. Абсолютна більшість підприємств промисловості, фінансової інфраструктури, послуг, торгівлі, транспорту і зв’язку, не беручи до уваги кондитерські фабрики, працювали. Управлінські органи приймали рішення, бухгалтери нараховували і видавали зарплату, одне слово, рядова людина, як і за всіх часів, лишалася сам на сам зі своїми проблемами. А їх у листопаді було нітрохи не менше, ніж колись.
Оманливий спокій
На початку минулого місяця трохи заспокоївся ринок готівкової валюти. Тепер, як і колись, долар можна придбати в обмінниках без особливих проблем. І хоча населення, як і в жовтні, купувало «зелених» більше, ніж продавало, та вже без ажіотажного дев’ятикратного перевищення.
Аналітики пояснюють це заспокоєння ринку готівкової валюти традиційно монетарними причинами. Наприкінці жовтня, по-перше, комерційні банки зробили менш доступними гривневі кредити. По-друге, керівництво країни відмовилося від оподатковування гривневих депозитів, що підвищило їх привабливість, і вільні грошові знаки знову потекли в банківські сейфи. По-третє, і, як на мене, це найголовніше, банкіри зняли обмеження на продаж доларів готівкою.
Усе це правильно. Але питання в іншому, хто від того, що сталося, виграв? Рядові громадяни, які у жовтні кидалися від одного обмінного пункту до другого в надії придбати заповітну купюру, щоб, на тлі цінового стрибка на бензин, м’ясо і молокопродукти, тобто на тлі інфляційних очікувань, захистити свої жалюгідні заощадження від знецінювання? Аж ніяк. Вони, як завжди, виявилися ошуканими.
Великі валютні спекулянти, скупивши долари у вересні—жовтні і тим самим розкрутивши ажіотажний попит на «зелень», одразу потайки обміняли їх на євро, валюту, яка ще не витіснила з масової свідомості українців безоглядну довіру до заокеанських банкнотів. Не відстали від них і банкіри, котрі під слушним приводом заспокоєння ажіотажного попиту, позбулися, по суті, доларової готівки. Саме напередодні різкого падіння котирувань грошових знаків дядька Сема на міжнародних валютних ринках.
Коротше, індекс 1,31 долара США за євро, що встановився наприкінці листопада, зробив українців, які встигли на штучно підігрітому ажіотажному попиті перевести накопичену гривню у «зелень», об’єктивно набагато бідніший.
Ерзаци економічних свобод
Узагалі наявність і робота пунктів вільного обміну валют в умовах української дійсності є не що інше, як ерзац демократичної економіки. Скажу більше. За роки незалежності і реформації ми ні на крок до неї не наблизилися. Просто командно-адміністративну систему, за якої людина, що працює, залишалася геть безправною, замінило всевладдя любовно вирощених владою олігархічних угруповань. Тобто Україна одержала економіку інсайдерів.
Будь-яка демократія в економіці, інакше кажучи економічна воля людини, починається з часу високої оплати її праці. Чому я сьогодні, підбиваючи підсумки минулого місяця, кажу про це? Та тому, що заради об’єктивності хочу наголосити: саме в листопаді влада вперше за роки існування України як суверенної, незалежної держави заговорила про реформу зарплати не в рамках популізму, а по суті.
Не буду зараз аналізувати, чому цим урядом виявився Кабінет Міністрів, очолюваний Віктором Януковичем. Так само як і те, яким став би спектр політичного життя країни, якби він поставив завдання реформування зарплати не в середині листопада 2004 року — саме напередодні другого туру президентських виборів — а з першого дня появи на Банковій. Не в цьому суть. Головне — слово вимовлено. І тепер будь-яким політикам від нього не відкараскатися.
Пояснимо. У чому відмінність зарплатного популізму і реальної соціально-економічної реформи в оплаті праці? А в тому, що зарплатний популізм передбачає поступове, нібито залежно від зростання ВВП, підвищення заробітної плати. Але, повірте, це нісенітниця, яку народ безмовно ковтав за соціалізму і з індиферентною тупістю продовжує «хавати» протягом усіх років будівництва незалежної України.
Реальна реформа заробітної плати починається з того часу, коли частка оплати праці в собівартості товарів і послуг законодавчо закріплюється на рівні, не нижчому 35—40 відсотків. Саме про це, щоправда, трохи невиразно, за традицією більш популістськи, ніж принципово, і заговорив у середині листопада прем’єр Янукович.
Якщо така реформа відбувається, виникає реальна мотивація високопродуктивної праці. І економіка країни автоматично переходить на рейки соціального розвитку. Така була суть столипінських реформ, після чого царська Росія демонструвала світу небачені досі темпи економічного зростання, а ціна праці в імперії була найвища у Європі. Цим самим кроком Рузвельт назавжди позбавив США системних криз. Таким шляхом після Другої світової війни розвивалися Німеччина і Японія. За цим самим рецептом сьогодні розвивається Китай, а два три десятиліття тому — Південна Корея, Тайвань і багато інших країн.
Економіка інсайдерів, яка за роки незалежності пишно розцвіла в Україні, нічого іншого, як ерзаци демократичних свобод, людині запропонувати неспроможна. Ще раз про обмінники: по суті, на біса тобі валюта, якщо в країні ходять національні грошові знаки і ти не виїжджаєш за кордон? Це не що інше, як свобода вибору зубожіння. На завжди несподіваному для рядового громадянина падінні курсу долара, фунта чи гривні, яка різниця? До слова, в Україні валютні спекулянти і наживаються тільки тому, що рядові люди скуповують валюту взапас і зберігають її в банках. Скляних.
Свобода підприємництва на нашому підґрунті — теж ерзац економічної демократії. Коли здібний інженер чи слюсар-лекальник утрачають свою кваліфікацію, у кращому разі торгуючи імпортним ганчір’ям на ринку. У гіршому — стають нелегальними чорноробами «за бугром», а то й узагалі бомжами. Низку ерзаців економічних свобод, отриманих українцями за роки реформації, можна продовжувати до нескінченності.
Усупереч арифметиці
Ще тридцять років тому ООН у всіх країнах—членах цієї організації поширила інформацію: оплата праці нижче 3 доларів за годину (зазначимо, для найбільш низькокваліфікованого працівника) є неприпустимою для життя людини і соціально-економічного розвитку держави.
За всієї плутанини в українській статистиці приймемо середньомісячну зарплату в 700 гривень, хоча реально вона значно нижча. Легко підрахувати, що за восьмигодинного робочого дня і трудової п’ятиденки рядовий українець за годину заробляє майже 4 гривні. Або менше одного долара. Однак ще живий! Всупереч оонівській арифметиці.
До слова, у Росії, не царській, а нинішній, цей показник — 1,7 долара. Далеко від оонівських рекомендацій, та все-таки. У США — 16,4. У Німеччині — 22,7. Майже стільки само у Франції й Італії, економічному оплоті ЄС. Особисто мене при аналізі цих цифр тепер не дивує, чому американський долар і далі падає стосовно євро.
За часів СРСР нас переконували й тепер стверджують: рівень зарплати залежить від продуктивності праці. І мовляв, ми, українці, мало одержуємо і живемо гірше за європейців тому, що гірше за них працюємо.
Насмілюся запевнити, що в соціально орієнтованій економіці, по-перше, усе відбувається з точністю до навпаки: продуктивність праці залежить від зарплати. Щоправда, недбалому працівнику там узагалі нічого не платять. І по-друге, українці працюють нітрохи не гірше, ніж ті самі європейці чи американці.
Щоб у цьому переконатися, варто відійти від абсолютних цифр, яким у статистиці вірити не можна не тому, що вони зловмисно перекручені (хоча зустрічається в нас і таке), а тому, що абсолютні цифри за своєю природою не здатні відбивати реальні економічні процеси. Приклад того — деклароване зростання економіки за відвертої рахітичності внутрішнього (насамперед промислового) ринку. У листопаді ВВП знову зріс мало не на 14 відсотків. Звісно, у гривнях. Причини скаженого зростання стають очевидними, коли довідуєшся, що ціни в індустрії з початку року піднялися більш ніж на двадцять відсотків. Але повернімося до зарплати.
Як ми, українці, працюємо? Так, за абсолютними цифрами ми за одиницю робочого часу робимо продукції в 10—12 разів менше, ніж європейці. Тому в нас і ВВП нижчий. І за обсягом, і на душу населення.
Але є такий індикативний показник, як частка зарплати в цьому загадковому валовому внутрішньому продукті. В Україні він не перевищує 1,5 копійки на гривню. Інакше кажучи, наш працівник, зробивши на гривню товарів чи послуг, на руки одержує у 4—5 разів менше, ніж той самий середньоєвропеєць чи середньостатистичний працівник у США, що виконав ту саму роботу.
Скажіть, будь ласка, до чого тут продуктивність праці чи обсяг ВВП? Адже з цієї точки зору ми на свою зарплату в день робимо продукції вдвічі більше, ніж американець, і майже вчетверо — ніж німець! І нам водночас кажуть, що ми погано працюємо? То чому нелегал з України на збиранні апельсинів у Італії одержує за сто зібраних на день ящиків у 22 рази більше, ніж за ті самі сто ящиків яблук, зібраних у Криму? Адже яблука збирати значно важче, ніж апельсини, та й недоплачують нашим нелегалам тамтешні фазендейро щонайменше удвічі.
Гаразд. Апельсини і яблука — це так, абстрактні міркування. Але от недавно приїжджав на батьківщину токар-розточник, який колись працював у мехмайстернях комбінату друку «Преса України» і жив у нашому дворі, у сусідньому під’їзді. Років десять тому він іммігрував до Німеччини і там йому вдалося улаштуватися за фахом. Отож, зустрівшись із нами, він дивувався. Ну ніяк не міг уторопати, чому йому там, у Європах, по суті, за ту саму роботу, яку він виконував тут, в Україні, платять у 30 разів більше, та хазяїн із ним ще й заграє?
Хрін за редьку несолодший
Інсайдерська економіка для середнього українця виявилася аж нітрохи не краща, ніж горезвісна командно-адміністративна система більшовицького напряму.
Скажу більше. У цілому для країни вона виявилася набагато шкідливішою і небезпечнішою. Якщо основні фонди за колишньої системи в нас у середньому поновлювалися за 20 років, а в сільському господарстві — за 12, те тепер... 200 комбайнів у рік, проданих хліборобам (за потреби у 25 тисяч) за незрозумілими лізинговими схемами цього року вважається великим досягненням вітчизняної економіки. І тих, хто її регулює.
Та не будемо про сумне. Чому в нас така дешева праця, і куди йде основна кількість одержуваних за неї доходів, зрозуміло і першокласнику. Мені хотілося б зупинитися на іншому.
Повторюю, хоч би як там було, але в листопаді вперше в Україні заговорили про повноцінну реформу оплати праці. Не про популістські перманентні підйоми умовного прожиткового мінімуму, а про необхідність платити людині за її працю стільки само, як платять у країнах із соціально орієнтованою економікою. Зрозуміло, не в абсолютних цифрах, але в строгій, законом визначеній пропорції до виробленого продукту.
Хоч яких політичних змін і катаклізмів не зазнала б наша багатостраждальна батьківщина в майбутньому, усі ми мусимо зрозуміти і засвоїти одне: поки українцю за його працю платитимуть копійки, із злиднів народові не вибратися. Розвинуту, постіндустріальну економіку без реальної реформи заробітної плати нам не побудувати. Ні у найближчій перспективі, ні у віддаленій. А отже, і нинішнє молоде покоління, як і їхні батьки, змушене буде тягти важке ярмо животіння від зарплати до зарплати. І зі звичним страхом дивитися на цінники на базарах і в магазинах. Безперечно, за винятком двох відсотків українців, які стоять на чолі інсайдерської економіки. Яких ми періодично, часом з невимовним захватом, викохуємо власними руками...
Якщо реальна реформа в оплаті праці все-таки відбудеться, то, дасть Бог, ми досить швидко зуміємо наздогнати тих самих європейців і за рівнем, і за якістю життя. А що стосується доморослих інсайдерів-мільйонерів і мільярдерів, особисто мене їхні капітали не хвилюють із жодного боку. Покірливих чи навіть тих, що сказилися, але тупих овець завжди знайдеться кому подоїти.
