Пронизливий вітер пробирає до кісток навіть щільно закутаних у ковдри. Особливо під ранок, коли охололий Дніпро нагадує Хрещатику про близьке сусідство. Мешканці наметового містечка гріються кількома «традиційними» способами. Крім того, про що ви, можливо, подумали. На «території міста в місті» — жорстка заборона на вживання алкогольних напоїв. Як кажуть штабісти, «свободу не спинити можна тільки на тверезу голову. У прямому й переносному значенні».
Закутавшись у все принесене і подароване киянами, натомлені люди зачиняються від вітру за «стінами» своїх тимчасових домівок (хтось, від надміру відчайдушності, демонструє виклик негоді оголеним торсом: «моржі», вони й на Хрещатику «моржі»). Шпацирують по периметру табора під «тонізуючі» гасла й пісні, танцюють, п’ють нескінченну каву та чай і ловлять хвилі тепла від неромантичної — функціональної ватри. «Два в одному, — жартує кремезний подолянин, — і світить, і гріє». «Три, — як завжди, не погоджується галичанин. — Ще й нечисту силу відганяє».
Зігрітися тепер можна і в «автопарку» — в автобусах і маршрутних таксі, що оточують табір також за принципом: два в одному. І перекривають підступи до містечка від імовірних штурмовиків, і правлять за сидячі нічні «готелі». Прискіпливий галичанин знайшов би ще й третє призначення: пересувні клуби знайомств посланців усіх регіонів країни. Якщо хочете почути всі діалекти й говірки України, посидьте годинку в салоні: тут братаються і «москаль», і духовний нащадок Бандери.
Територія єднання значно розширилася після обростання наметової «метрополії» новими «землями», чи, точніше, приміщеннями. Тепер Будинок профспілок, Український дім, «Жовтневий» палац та, з люб’язного дозволу Олександра Омельченка, частину будівлі міськради перетворено на «конгломерат» революційних штабів, вокзалів, телеграфів, гуртожитків і їдалень, де можна несподівано смачно поїсти, підзарядити «мобільники», розкинутися на матрацах, вмитися і навіть підлікуватися.
На чергування в медпункти записуються не тільки прості, без титулів, лікарі, а й медичні світила (в місцевих аптечках — і доставлені окремими благодійниками, і цілими фармацевтичними фірмами ліки). Літня професорка-терапевт зізнається, що «слухає не лише легені своїх пацієнтів, а й їхні світлі розмови». І якщо перші тривожать її досвідчене вухо хрипами, то другі обнадіюють серце: «З такою молоддю, з такими людьми нація буде здорова».
Під ранок з’являються прибиральники, яким за професійною уніформою належить бути в «помаранчі». «Сміття не більше, ніж після «дореволюційних» вихідних на Хрещатику чи після якихось святкувань. Справляємося», — не нарікають вони на збільшений обсяг робіт. Як і мешканці наметового табору, вони вважають, що значно важливіше вимести інше «сміття». Заради чого мерзнуть, гріються, співають і хриплять вільні громадяни пробудженої для волі країни.
