Віть калинова

Початок нашої розмови з головою Кодимської райдержадміністрації був дещо незвичним. Як правило, керівники районів передусім діляться сезонними, так би мовити, клопотами. А Святослав Вікторович раптом заговорив про... Аркадійський літературний клуб. Про те, точніше, що у їхній «глибинці» нещодавно відкрито філію цієї створеної в Одесі елітарної творчої організації, до якої приймають за законами суворого відбору талановитих поетів та прозаїків. Що, знайшли таких і в периферійній Кодимі?

— Виходить, що так, — посміхнувся Святослав Вікторович. — Літературні традиції у нас давні...

Згадавши відомого письменника ХІХ століття Анатолія Свидницького, керівник району почав перелічувати імена сучасних кодимських поетів та прозаїків: Петра Надутика, який нещодавно пішов з життя, Наталі Діхтяр-Палашевської, Зої Пороник, Павла Нігрескула, інших членів створеного ще три десятиліття тому літературного об’єднання «Прометей». Саме молода талановита поетеса (член НСПУ, лауреат літературних премій імені Е. Багрицького та І. Буніна) Наталя Діхтяр-Палашевська не тільки очолила Кодимcьку філію Аркадійського клубу, а й стала його віце-президентом.

Від літератури розмова перейшла до інших мистецьких сфер. У райцентрі та в навколишніх селах випало бачити чимало оригінальних скульптур, приємне враження справляє дизайн кодимських вулиць, площ, цілої низки споруд. То все, пояснив Святослав Вікторович, робота місцевих скульпторів та художників. І талантом їх Бог наділив, і спадок знаменитого земляка на творчість надихнула: академік живопису Євген Столиця, який творив наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, родом, виявляється, з тутешнього села Будеї. Приємним відкриттям стало й те, що популярний актор театру і кіно народний артист СРСР Василь Лановий теж тутешній — народився в селі Стримба. Може, саме у зв’язку з оцим відкриттям цілком закономірним здався факт створення в Кодимі режисером Віктором Гаврилюком кіностудії, стрічки якої демонструвалися не тільки в Україні, а й за рубежем...

Після отакого літературно-мистецького прологу не міг утриматися від запитання:

— А рід ваш, Святославе Вікторовичу, не має якогось відношення до роду відомого польського композитора Михайла Огінського, того, що написав знаменитий полонез «Прощання з батьківщиною»?

— Хотілося б мати такого предка, — розсміявся співрозмовник. — Але достеменно встановити нашу спорідненість поки що не зумів... Знаю тільки, що після придушення повстання під проводом Тадеуша Костюшка, активну участь в якому взяв Михайло Огінський, сам композитор емігрував за кордон, а його брати розсіялися по всіх усюдах. Один із них начебто подався у наші краї. А дідусь мій за національністю був чистокровним поляком...

...Розмова про мистецтво й культуру точилася поміж нами ще довгенько. Називалися, зокрема, десятки колективів творчої самодіяльності й окремих виконавців з міста й навколишніх сіл, що вагомо заявляють про себе на обласній та всеукраїнській сценах.

— Духовна, культурна самодостатність «глибинки», — висловив своє кредо Святослав Огінський, — річ украй необхідна й з економічної точки зору: люди не цураються свого краю, дорожать його традиціями, працюють з добрим настроєм, прагнуть примножити вже набуте...

Два століття відшуміло над цією готичних обрисів будівлею, розташованою за віттями могутніх дерев міського парку. Тривалий час у маєтку мешкала сім’я графів Розенфельдів, представників дому Романових. Мали довкіль землі, де зростали щедрі сади, випасалася худоба. Фрукти й сир відправляли на продаж у великі міста. Пізніше у графському маєтку розташовувалися купецька біржа, готель, школа... А тепер тут господарює Дмитро Миколайович Малецький, педагог-історик за фахом.

— Давненько мріяв облаштувати в маєтку музей нашого краю, — каже він. — Знайшов розуміння й підтримку голови райдержадміністрації. Зараз ведемо ремонт і реконструкцію будинку.

Та Дмитро Миколайович не очікує, поки маєток буде повністю підготовлено під музей, — він уже тривалий час збирає для нього експонати. Ходимо просторими залами двоповерхового будинку, Д. Малецький, розповідаючи, ніби бачить уже майбутні експозиції. Чільне місце планується відвести, каже він, традиційним народним ремеслам Південно-Західного Поділля України від 17-го століття до наших днів. Далеко за межами Кодимщини відомі, приміром, роботи тутешніх килимарниць, гончарів, вишивальниць, бондарів, майстрів інших напрямів. Другий не менший за обсягами напрям — історико-краєзнавчий. В оцій залі розташують експонати, що нагадають про прадавню «Битву на Кодимі» 1693 року, коли семитисячний козацький загін Семена Палія вщент розбив 40-тисячне військо кримського хана, що прямувало на Київ. Відведено місце й для експонатів про гайдамацький рух, про чумакування подолян... А ця ось зала розповість про голодомор 1932—1933 років... Особливої уваги заслуговує період Великої Вітчизняної війни. На фронт пішли тисячі мешканців краю, багато з них загинули в боях. Героями Радянського Союзу стали Іван Авелічев і Франц Карпінський. Численні пам’ятники та меморіальні дошки, назви вулиць і площ нагадують про боротьбу сотень підпільників і партизанів на окупованій території, в тилу у ворога: площа Олександра Гусєва, вулиця Василя Кривенцова, площа Ганни Пашкевич... Окрему залу буде відведено експонатам про визначних земляків — не тільки вже згаданих, а й багатьох інших: академіків і генералів, педагогів і хліборобів...

Ні-ні, Святослав Огінський, зважаючи на посаду, яку обіймає, думає й піклується, звичайно ж, і про буряки з кукурудзою, і про знамениті кодимські сади, і про всіляку живність, якої, на жаль, поменшало на колективних фермах, зате більшає на обійстях селян, і про розвиток переробної промисловості, що було занепала, а тепер відроджується. Інакше б не закликав і на всіх господарських нарадах, і під час особистих зустрічей з керівниками та фахівцями сільгосппідприємств:

— А ви поїдьте до Сорочана та подивіться, розпитайте, як він оте робить.

Миколу Сорочана «ставив на крило» знаменитий Віктор Прокопович Білоконь, учасник і інвалід Великої Вітчизняної, Герой Праці. Його мудра наука згодилася, коли розпочалося реформування села. На основі відділку, яким керував за Білоконя, організував спочатку сільськогосподарське товариство, потім — агрофірму «Кодима».

Вона, фірма ця, дужа не тільки своїм першим керівником, а й галузевими фахівцями, механізаторами й тваринниками. Цікаво було слухати, скажімо, головного агронома господарства Миколу Мрочка, який переконливо розповідав про «секрети» високої віддачі полів, кожен гектар яких дає по 45-47 центнерів зернових, 20—30 — насіння соняшнику, понад 400 центнерів цукрових буряків. Це в півтора-два рази більше, ніж у сусідів. Висока рентабельність рослинництва дає змогу щороку поповнювати парк новою технікою, своєчасно виплачувати людям зарплату.

Дає прибутки й тваринництво — тримають і ВРХ, і свиней, і — це в регіоні унікум! — гусей. Чотиритисячний їх гурт заполонили величезний став.

— І маєте з пернатих вигоду, чи утримуєте заради екзотики? — запитую заступника директора агрофірми Олега Криська.

— А поміркуйте самі: тільки за рахунок реалізації інкубаційних яєць кожна гуска за рік дає до нашої казни 80-100 гривень. Та додайте сюди гроші за пух, — комерсанти, відправляючи його за кордон, платять по шість доларів за кожен кілограм, за дрібне пір’я — ще п’ять гривень за кілограм. Доволі прибуткова, виходить, екзотика!