А як же дочка?

На третьому курсі Ліда Демчина познайомилася з хлопцем і незабаром вийшла заміж. Був у цьому шлюбі якийсь мезальянс. Привабливий юнак з категорії «не спотворених інтелектом» і студентка-відмінниця. На що розраховувала дівчина? На диво кохання. Дива не сталося.

Молоді оселилися в Одесі, у квартирі чоловіка. Звичайно, деякі фінансові і побутові труднощі були. А тут ще батьки Олега «підкинули» молодятам на утримання 80-річну бабусю. Народження дочки, що мало б бути радісною подією, лише ускладнило життя родини. І вони вирішили відвезти дитину до батьків Ліди в Миколаїв. Так, буквально з народження, маленька Софійка оселилася в дідуся з бабусею. Всі думали — тимчасово. Виявилося —назавжди.

Лихо прийшло зненацька. У свій 21-й день народження Ліда приїхала додому, у Миколаїв. Раптово молодій жінці стало зле, викликали «швидку». А через три дні Ліда померла.

Батько дотепер говорить про це, ледве стримуючи сльози: «Звідки взялася ця незрозуміла хвороба? Лідочка завжди була здоровою дівчинкою». Не змогли відповісти на запитання і медики. Діагноз — гостра серцево-судинна недостатність — найчастіше ставлять тоді, коли пояснити причину смерті неможливо.

Через якийсь час батьки Ліди приїхали в Одесу, щоб забрати її особисті речі. Там в одному з кутків, звалені в купу, лежали щоденники і зошити дочки. Яке ж було здивування батьків, коли в щоденниках прочитали... вірші. Близько п’ятисот — за чотири роки! До того ж написані вони були наче під диктовку: ані перекреслень, ані виправлень. Видно, писала їх юна поетеса на одному подиху. Свою доля Ліда описувала так: «жить с чуть надрезанною кожей, не огибая всех углов».

У віршах, що вражають щирістю і прагненням висловити власне бачення світу, можна знайти відповіді на багато запитань. Водночас у них відчуваються якісь безвихідь і недоговореність. А ще — дивне для молодої дівчини передчуття смерті, відходу в небуття.

Софійка росла. Батьків дівчинці замінили бабуся з дідом. Рішенням ради опіки і піклування місце проживання дівчинки визначили в Демчиних. Батько дочкою не цікавився. Не приїхав він і в день, коли встановили пам’ятник на могилі дружини. Микола Михайлович намагався усовістити зятя. Мовляв, хоч перед дитиною треба зберегти своє лице. Але тому не було діла до дочки. В Олега нова сім’я, він переселився в інше місце. З цього часу і почалося багаторічне позивання діда стосовно захисту прав онучки.

Квартира, де жили Ліда й Олег, належала шістьом особам, у тому числі й маленькій Софійці. Після смерті матері її частку успадкувала дівчинка зі своїм батьком у рівних частках.

Отже, Софійці належало приблизно 22 кв. метри квартири на вулиці Жуковського. Зовсім випадково Микола Михайлович довідався, що квартиру цю продали. Спробував з’ясувати в зятя, що з тою часткою, котра належить онучці? У відповідь — щось невиразне.

Непевний у порядності родини зятя, дід почав власне розслідування. З’ясувалося, що виконком Жовтневої райради Одеси дозволив батьку неповнолітньої зробити відчуження її частки житлової площі. Натомість батько пообіцяв придбати будинок, власницею якого буде дівчинка. Але цю обіцянку виконано не було. За новою адресою дівчинку навіть не прописано. Дід домагається, щоб на захист онучки стала прокуратура. У вересні 1997 року прокурор Ленінського району Миколаєва звернувся у Жовтневий (нині — Приморський) суд Одеси з позовом в інтересах неповнолітньої про визнання договору купівлі-продажу квартири на вулиці Жуковського недійсним. Суд тривав довго, засідання постійно переносилися. Але все-таки, майже два роки потому, прийнято рішення про грошову компенсацію на користь дитини: на той час повернути дівчинці власність у натурі не було можливості. Софійці припадало 16342 гривні 99 копійок (приблизно 4200 доларів). У 1999-му за ці гроші в Миколаєві можна було купити трикімнатну квартиру.

Такий вихід не влаштовує одеську родину, і вони подають апеляцію. Апеляційний суд у січні 2001 року повертає справу. І знову Жовтневий суд Одеси приймає рішення про стягнення з батька дівчинки і його батьків грошей у рахунок компенсації вартості частини квартири. Рішення прийняте у червні 2002 року. Микола Михайлович вирішив зачекати, поки не мине термін подання апеляції. Якраз через рік подає заяву про виконання рішення суду. Але суддя Приморського районного суду раптом вирішує продовжити терміни подання касаційної скарги, чим і скористалася сестра Олега Градіна. При цьому ніхто не довів до відома опікунів дівчинки про наявність касаційної скарги. Про те, що скаргу відправлено вже до Верховного Суду, Микола Михайлович довідався лише після нескінченних звертань у різні судові інстанції.

Чому справа, рішення за якою прийняли п’ять років тому, до цього часу не зрушила з місця? Чому дотепер дитині не виплачено законну компенсацію? І чиї інтереси відстоювали одеські судді? Незрозуміло. Зрозуміло тільки, що на чотири тисячі доларів тепер і однокімнатну квартиру не купиш.

Кілька місяців тому Верховний Суд України ухвалив постанову, якою відмовив Градіній у задоволенні скарги. За ідеєю, питання про грошове відшкодування має бути вирішене. Але коли? Опікуни дівчинки чекати не можуть.

Миколі Михайловичу 70 років, дружині трохи менше. Ходіння по судах і прокуратурах загартували чоловіка. Каже, хворіти не можна і на той світ іти рано. Ще років десять щонайменше треба прожити, щоб онучку на ноги поставити. Більше нема кому. А десятилітня Софійка вчиться в четвертому класі англійської школи, займається музикою і танцями. Мамою називає бабусю. Про батька їй нагадують лише грошові перекази. Надсилає він їх не так давно. Суми невеликі. А до дня народження замість подарунка на повідомленні про переказ приписав кілька слів привітання. Навіть на листівку не витратився. Та Бог йому суддя.

Не знаю, кому були адресовані вірші Ліди Демчиної, але в нашій історії вони доречні:

P. S. В інтересах неповнолітньої імена і прізвища учасників історії змінені.

 

Миколаїв.