Молодильні яблука від фермера Ярмолюка

Тієї само весни фермер-початківець, організувавши невелику бригаду, заклав молодий сад. Радісно було на душі в Івана, хоча дехто з місцевих ветеранів і підприємливих колег-фермерів скептично оцінював його перші діяння. Мовляв, доки є можливість, гроші треба з землі якомога швидше брати, соняшник, наприклад, сіяти, а не думати про омріяний сад, який хтозна-коли окупиться. Навіщо ризикувати? Ярмолюк усвідомлював це. А тому, щоб було чим платити найманим працівникам, які доглядали за садом, зайнявся паралельно ще й переробкою сільгосппродукції: відкрив пекарню, олійницю, крупорушку. З’явилася у фермерському господарстві й племінна свиноферма. Придбав техніку. І справи повільно, але пішли вгору.

Молодий фермер «пропадав» у саду і з нетерпінням чекав його першого плоду. Хотілося прискорити появу довгоочікуваного врожаю. Але як? Розкішні вже дерева неможливо було на великій площі ні підживляти, ні зрошувати...

Якось на одній із виставок побачив саджанці колоноподібних яблунь, котрі, як переконували спеціалісти, через рік-два починають рясно родити. Зацікавився. А незабаром доля звела його з відомим ученим, професором Уманської сільгоспакадемії Олександром Мельником, який займався інтенсивними технологіями в садівництві. І «захворів» Іван карликовим садом. Побував на численних семінарах, що їх проводили в Україні та далекому зарубіжжі, навіть на батьківщині інтенсивного садівництва — Голландії. І вже не мріяв, а робив конкретні кроки до нового саду. Домовився в Польщі про закупівлю високоякісних саджанців. Одна ізраїльська фірма надала відповідне технічне оснащення. Бо колоноподібні яблуні неможливо вирощувати без крапельного зрошення з цільовим підживленням та надійних шпалер, завдяки яким плоди отримують багато сонця, а відтак солодшають, довго зберігають свої поживні якості.

Можна було б уже й розпочинати закладання нового і дивовижного, як для Петриківщини, саду. На той час і банки пішли назустріч фермерам. З’явилася можливість брати пільгові кредити. Підібралася у фермерському господарстві «Відродження» й добра команда однодумців-професіоналів: Петро Татаринов — керуючий, Ігор Кушнір — інженер-механік, Олександр Лук’янчук — головний агроном, В’ячеслав Сорока — агроном-садовод. Але де, на яких землях розширюватися?

Так би й крутився на своїх 50 гектарах Ярмолюк, ледь зводячи кінці з кінцями, якби не розпаювання колективних земель. Отримавши від колишніх колгоспників паї в оренду, Іван одразу висадив на 12 гектарах колоноподібні яблуні з інтенсивною технологією вирощування. А ще на 9 гектарах — ягідники: малину, смородину, полуниці. Тільки б радіти власникам паїв такому розмаху. Та селяни, за своєю природною звичкою уважно стежачи за діями орендатора, почали «тихо дивуватися». Де це бачено так щільно в рядках висаджувати яблуні, наче горох? Людей шокувало й те, що навчені Ярмолюком молоді та ранні садівники робили це без лопат, секаторами навіть не користувалися. Пробурять сильним струменем води глибокий отвір у землі й одразу встромляють туди саджанець, прив’язуючи його до шпалери. Та ще й у воду для поливу щось набовтують, напевно, захімічують і землю, і сад...

Ярмолюк, набравшись терпіння, дослухався до ветеранів, роз’яснював їм суть вирощування колоноподібних садів і вперто продовжував робити намічене. А тим часом вкоренялися на плантаціях «айдорет», «емпайєр», «чемпіон», «райка», «де коста», «еліза»... І коли через тиждень дерева, висаджені незвичним методом, зацвіли, а через три місяці можна було вже милуватися і їхніми першими плодами, серед яких траплялися яблучка й з черв’ячками (таки не захімічили сад!), пайовики змирилися і перестали бурчати.

Відтоді й віддали вони фермеру Ярмолюку свої паї в оренду на 20 років. І вихваляли по всіх усюдах його та яблука, що ростуть на колонах поруч із традиційним садом, де рясно врожаять абрикоси, сливи, груші, а надто — велика та солодка, як мед, малина. Часто любили повторювати: суди дерево по плодах, а людину — по ділах. Істинно так!

Тепер у Ярмолюка вже 400 гектарів орендованої землі, на якій щедро (в середньому по 40 тонн з гектара) плодоносять сади — високорослий та колоноподібний із крапельним зрошенням. І це хоч і не один-єдиний в Україні такий сад, але що чи не найвище прибутковий — це точно. Окупилися всі затрати на його облаштування. Повернено 26 із 27 банківських кредитів.

Іван Савич тепер і успішний підприємець, про що свідчать численні вітчизняні та зарубіжні дипломи й відзнаки в різних номінаціях сільськогосподарської діяльності, і відомий місцевий громадський діяч. Він — депутат Петриківської районної ради, в якій очолює комісію з агрополітики та земельних відносин, голова асоціації фермерів Петриківського району.

— Нині все переходить у сферу економічних показників, — ділиться своїми думками Іван Савич. — Кожне господарство має бути рентабельним, приносити доходи. Тому той, хто спеціалізується на садівництві, повинен активніше впроваджувати прогресивні технології. І бажано вітчизняні. Мають уже працювати довгострокові державні програми із садівництва, закріплені законодавчо і з відповідними інвестиціями. Поки що цього немає. А тим часом саме колоноподібні сади з крапельним зрошенням дали б змогу розвивати успішно цю галузь на бідних землях і навіть на неугіддях. Хіба це погано? Скільки можна свій народ годувати і турецькими яблуками, як ще недавно годували «ніжками Буша»?!

Підприємливих господарників із Петриківки обурює нинішня позиція держави щодо фермерів-першопроходців, які винесли на своїх плечах увесь тягар перших реформ. Дивно, але нині їх не тільки не підтримують, а ще й обкрадають. У 1992 році в державних актах чорним по білому записали: земля надається у довічне користування з правом передачі у спадщину тощо. А ось тепер фермерів позбавили таких «привілеїв». Фермери, як виявилося, тепер мають право лише на наділи в розмірі... паю. Виходить, ту землю, яку їм давали, треба брати в оренду? У кого? І на яких умовах?

— Не бачимо ми й обіцяних державою довгострокових кредитів, — продовжує висловлювати своє бачення проблем Іван Ярмолюк. — Ми вже виросли з тих штанів, які носили десять років тому. Годі смішити увесь світ, перебиваючись абияк та виїжджаючи на голому ентузіазмі. Час будувати капітальні плодоовочесховища, переробні цехи, переходити на нові енергозбережні технології. Сьогодні ми, українські Івани, витрачаємо за сезон по 100 літрів солярки на гектар, щоб як належить обробити землю. А за кордоном витрачають лише по 30 літрів. Бо там потужні трактори одразу виконують по 3—4 операції. Отака техніка вже потрібна й українським фермерам. Вона дорога, але ж виправдана. Кредити мають надавати пільгові, заохочувальні і довгострокові. Якщо, звичайно, держава щиро зацікавлена в подальшому розвитку села. Так, як у цьому зацікавлені фермери-трудівники.

 

Дніпропетровська область.