Статистика знає все: який прожитковий мінімум у громадянина України, скільки ковбаси і булочок можна купити на середню зарплату, який рівень безробіття тощо. Але статистика не може відати, скільки «заробляє» на сухар насущний і де прихиляє вночі голову середньостатистичний бомж. Та й узагалі —скільки їх, людей без документів і житла, без стабільних засобів до існування, обертається щодня у великому місті.
...Дві жіночки середнього віку, які «оселилися» на лавці у сквері обабіч площі Петрушевича, схожі і не схожі на «братів і сестер» із соціального дна. Вони не просто беруть подаяння від співчутливих львів’ян. Сестри розгорнули справжнісіньку піар-кампанію, їх показують по телевізору, фотографують...
А город заріс бур’янами....
Навесні 1996 року в селі Гриневі, що у Пустомитівському районі, згоріла хата, у котрій мешкали Оксана і Софія Орачі. Година була пізня, будівля — скраю села, отож господиням урятувати майно не вдалося. Хату, розповідають сестри, підпалили зумисне. Бо хтось, мовляв, кинув оком на їхнє обійстя — 50 соток землі у мальовничій місцині, поряд з лісом — а вони відмовилися продавати.
Відтоді й розпочалися поневіряння. Донині на місці домівки — обгорілі стіни, город заріс бур’янами. Жінки стукають у всі двері (до сусідів, до влади) з надією, що їм відчинять. Але... Односельці навіть води не дають сердешним, і їм доводиться іти з пляшками в ліс, до джерела. Оксана поскаржилася, що працювала в однієї газдині у селі, але та заплатила їй... аж п’ять гривень за місяць. Інша покликала сестер, але не запропонувала переночувати бодай у стодолі, не дала поснідати перед роботою...
Тож що сталося з українським селом, яке ми справедливо вважаємо колискою духу народу? Що сталося з селянами і їхньою мораллю нині?
Дозволю собі невеликий відступ. Колись, ще за Польщі, переважна більшість селян були бідними. Якщо в когось, до прикладу, згоріла стодола із врожаєм, погорілець їхав возом (своїм чи позиченим) від хати до хати. І кожний ділився, чим міг. А навесні толокою будували хату чи стодолу. Невже забули давню традицію?
До слова, родина Орачів залишила добрий слід в історії села. Гнат Орач, дід Оксани і Софії, свого часу заробив гроші в Америці, вклав їх у розбудову «Просвіти», купував для односельців книжки, газети, збирав у селі кошти для львівських студентів, які боролися за відкриття українського університету. Його ім’я згадує Василь Лаба, дослідник історії села Гринів. У брошурі цього автора я прочитала про пожежу в Гриневі, яка сталася 24 червня 1910 року. Тоді члени товариства «Січ» загасили вогонь у дворі Григорія Литвина, за що отримали 10 крон від страхового товариства «Дністер». А як бути нинішнім погорільцям?
Сестри стверджують, що їхня хата була застрахована батьками, але документи згоріли. І нині годі добитися якоїсь компенсації, бо чиновники, за їхніми словами, втікають, не хочуть і на поріг пускати. Ще й земельними паями їх чомусь обділили.
То де селянська мораль? Де звичайне милосердя і справедливість? Напевне, не один львів’янин замислювався над цими питаннями, слухаючи розповіді сестер про їхні жахливі багаторічні поневіряння. Не в одного здригалося серце від думки: ми йдемо до своїх теплих домівок, а сердешні жінки вдень і вночі сидять у холоді. Жіночкам почали приносити хліб, одяг, чай. ... Як не перейнятися чужим лихом? Адже Оксана і Софія не завжди були «на дні». Свого часу Оксана, за її словами, закінчила поліграфічний технікум, жила у Львові, працювала секретаркою. Але посаду скоротили і... поки Оксана шукала щастя у місті (а воно так і не знайшлося, чоловік виявився п’яничкою, подружнє життя не склалося), Софія жила при батьках. Вона —інвалід з дитинства.
Сестри напевне образилися б, якби хтось прирівняв їх до пересічних бомжів. У розмові зі мною вони наголошували, що мають добру пам’ять, що успішно вчилися у школі. На підтвердження в унісон прочитали уривок із Островського, який усі ми «проходили» у школі.
Коли почула, що сестрам обіцяв допомогу поважний пан із «Нафтогазбуду», відразу зателефонувала Іринеєві Корді, голові профкому підприємства. Сестри сподіваються, що «Нафтогазбуд» подарує їм вагончик. І ми разом з Іринеєм Миколайовичем поїхали до Гринева, відвезли туди сестер, щоб вони поскладали в обійсті торби із назбираною «гуманітаркою».
Хто винен? Влада...
Поки сестри носили до машини численні торби і торбочки, Іриней Миколайович і його водій нервували. І недарма. Жінки поприносили силу-силенну порожніх і брудних... пластикових пляшок, назбираних, схоже, на смітниках.
— Навіщо вам пляшки? — допитуємося.
— Ми їх здаємо. По три копійки за кілограм.
— А в селі їх приймають?
— Ні, але мусимо забрати, бо тут покрадуть.
Сестри дорогою наперебій «крили» владу, яка винна у всіх їхніх бідах.
Допоки доїхали до села — стемніло, почав накрапати дощ. Жінки вивантажили свої торби біля руїн.
— Бачу, ваш город давно не копаний. Чому не посадити тут моркву, картоплю? — дивується Іриней Миколайович.
— А чим копати? Лопата згоріла.
— Я подарую вам лопату.
— А де ми триматимемо ті моркву й картоплю? Розкрадуть.
Одне слово, поговорили. Сестри залишилися на своєму обійсті. Сусіди, до котрих ми зазирнули дорогою, зіронізували:
— Ви не перші привозите сюди їхні пляшки...
Інші односельці сказали, що сестри самі ненароком спалили хату.
Ми поверталися до Львова із роздвоєними почуттями. Біда — навіч. Але, схоже, сестри, здорові й доволі міцні (Оксані недавно виповнилося 50 років), не рвуться до роботи. У селі таких не люблять.
— Щось тут не те.... Ну, привезу я сюди вагончик, — розмірковував Іриней Миколайович. — А чи вони його не спалять? Я дав їм батони і масло, а вони «дякую» не сказали. Мені їхня подяка не потрібна, але...
Тут і я пригадала факт, який трохи спантеличив. У день Оксаниного 50-річчя я дала їй немалу гривневу купюру, телефонну картку, свою візитівку. У відповідь — ані пари з уст. Звичайно, і мені подяка не потрібна, але в душі чомусь похолодшало...
Сільський голова Богдан Закалик, з котрим ми зустрілися наступного дня, — за фахом журналіст. Історію сестер, яка видалася мені задачею з багатьма невідомими, він (як колега колезі) виклав без високих емоцій.
— Вони не хочуть працювати, — повторював раз у раз. — Я дав їм по 10 гривень, щоб сфотографувалися і оформили паспорти. Не оформили. Нарікають, що їм не дали земельних паїв. Але для цього потрібні документи, ідентифікаційні номери... У людей нема до них співчуття, бо це — гниль. Після батьків у них залишилася корова. Вона здохла... від голоду, як сказав ветеринар. Їхній дядько живе в Гриневі з дружиною, діти — окремо, але цих «родичок» не хоче бачити. До мене звернулася жінка-інвалід із Семенівки. Вона — у візочку, але тримає гусей, працює. Ми їй, звісно, допомогли.
На селі життя кожного — на виду. У городян легше вичавити сльозу (і копійки або й гривеньки) оповідями про згорілі хати, тяжкі хвороби тощо. Ось молоді мами тримають на руках приспаних немовлят і згорьованими очима дивляться на перехожих: «Подайте Христа ради!» Спритні підлітки, як стверджують соціальні служби, назбирують щодня по 20—30 гривень. Хлібне місце — у хлібних крамницях. Той, хто голодний, радо бере булочку чи печиво. А нерідко прохач ображається: не треба хліба, дайте грошей. І будь тут мудрий.
А може, варто втерти сльози? Бо співчуття до бомжів породжує нероб. У Львові — за бажання — є де заробити на хліб. Кваліфікованих кличуть на підприємства (слюсарів, зварювальників, електриків, столярів). Некваліфіковані можуть влаштуватися в церкві чи крамниці. Можна допомагати селянам на базарі...
На час пожежі Оксані Орач — енергійній, кмітливій жінці було лише 42 роки. Чи була вона приречена на багаторічні поневіряння? Мабуть, ні. Утім, добродії, які відгукнулися на їхню біду, не зрікаються християнського милосердя і наміру допомогти. Сільський голова пообіцяв, що сам оформить для жінок паспорти. «Нафтогазбуд» дасть вагончик. Та чи житимуть у ньому сестри? Очевидно, життя на лаві, в міському сквері простіше і легше попри трагізм ситуації. Бо серед тисяч людей завжди знайдеться той, хто подасть Христа ради і не дошкулятиме докорами: чому не працюєш, ледащо?
Усі аргументи «за» і «проти» в історії двох сестер розсипаються від однієї лише картини: жінки о цій холодній порі — на вулиці. Уже не раз львів’яни, представники громадських організацій порушували питання про створення нічного притулку для бездомних, але поки що це — надто важка ноша для суспільства, для влади. А відтак кожний із нас, зустрічаючись із бомжем, складає іспит на «милосердя» чи «байдужість» самотужки...
Львівська область.
