Краєзнавці відшукали в Білогірському районі село Кримчак, повністю знищене фашистами
Остання війна була особливо безжальна до нечисленного корінного народу півострова — кримчаків. 60 років тому за час окупації Криму фашисти знищили понад 80 відсотків представників цього етносу. Сьогодні тут кримчаків залишилося лише дві сотні, у світі — майже тисяча. Кілька разів на рік вони збираються провідати могили своїх рідних і близьких, родичів й предків. Нині приносять до них осінні квіти, приводять дітей і онуків, читають поминальні молитви за упокій душ усіх поіменно. Масовими ці тризни стануть 11 грудня, у День пам’яті загиблих, який згідно з нещодавньою постановою кримських депутатів віднині відзначатиме щороку весь півострів.
Днями велика група кримчаків із усіх регіонів автономії на чолі з головою їх національного товариства «Кримчахлар» Юрієм Пуримом відвідала місця масових розстрілів земляків. Уперше зібралися вони біля нового Пам’ятного знака, встановленого на виділені у рамках Програми збереження культурного спадку кошти на місці трагічної загибелі своїх співвітчизників — єдиновірців. Тут, у степу, на роздоріжжі до села Криничного, одразу за Білогірськом, згадували: «Колишній Карасубазар до війни ми називали своєю столицею». Тоді у районі старого міста понад дві тисячі кримчаків мешкали в кількох кварталах. Після війни в Білогірську залишилася лише одна кримчакська родина уславленого майстра — червонодеревника Абрама Мангуплі.
— Він залишився живим дивом, тільки тому, що під час окупації Криму був на фронтах Великої Вітчизняної війни, — вважає його бездітний син Яків. Каже, що після його смерті в усьому Білогірському районі кримчаків не залишиться зовсім. Останній представник зникаючої цілої етнічної групи цього краю розповідає:
— Колись тут було два села, об’єднаних однією сільрадою Кримчак. Зігнали сюди — у новостворений колгосп — переважно карасубазарців. Розбудову кримчакського колгоспу в 1933 році фінансували американці — єврейське товариство «Ака Джонс». Кримчаки спершу секретами вирощення врожаїв й усіма іншими сільськогосподарськими навичками не володіли, бо цей народ здавна знався здебільшого на рукоділлі й ремеслах. Тож сюди переселили ще й кілька родин «ворогів трудового народу» — розкуркулених. Місцеві жителі пам’ятають — колгосп став міцним і заможним усього через кілька років. У кримчаків навіть з’явилася перша в регіоні електростанція, зразкові виноградники, племінна худоба. Люди мирно трудилися на землі до 1941 року. В січні наступного — команда карателів-нацистів везла на мажарах нещасних людей на страту всього півкілометра. Їх усіх, разом з дітьми й найстарішими, роздягли й розстріляли біля глиняного кар’єру, який одразу засипали, а хати зруйнували. Кістки жертв знайшли тут 30 років тому під час рекультивації ярів. Біля мармурової брили Пам’ятного знака, разом з іншими жителями Карасубазара, покоїться 468 кримчаків.
Приречений на вимирання, на думку вчених, й весь цей етнос. Адже середній вік його представників — за 60 років. Фахівці свідчать: нині «реліктовому» народу відродитися дуже важко. Надто тяжкий удар він отримав у роки війни, коли пройшов критичну точку втрат. Демографічні проблеми ускладнює й загублений зв’язок поколінь, призабуті знання народних звичаїв і традицій власної культури. Нині дослідники шукають ще одне село, знищене фашистами — Іні-Кримчак. Воно знаходилося десь поруч: лише за 10—15 кілометрів від встановленого Пам’ятного знака жертвам геноциду, біля пустки на місці села Кримчак. Там теж належить встановити Пам’ятний знак скорботи. Але знайти село, також стерте з лиця землі, поки що не вдається.
— Та ми прагнемо, не втрачаємо віри таки відродитися серед народів України, — зазначає Ніна Бакші — директор єдиного у світі музею кримчаків, про відкриття якого при Кримському республіканському культурно-освітньому товаристві «Кримчахлар» ми розповідали нинішнього літа. — Нагадуємо землякам, хто такі кримчаки, як вони з’явилися на півострові, як від язичництва перейшли до єдиної віри, які традиції й звичаї запозичили внаслідок культурних й побутових контактів з етносами, що проживають у Криму. Як рятували нас від повного знищення від рук фашистських катів українці, росіяни, кримські татари, болгари і греки, ховаючи у своїх родинах. Гордість музею — списки й фото кримчаків-фронтовиків, ветеранів-орденоносців, нагороджених за мужність й відвагу, виявлені у роки Другої світової війни. Прагнемо зберегти й рідну мову, що має хазарське коріння — «чагадай», близьку до вимови степових, північних кримських татар, але визнану самостійною. Хоча, попри праці відомих етнографів ХVІІІ—ХХ століть Лякуба, Радлова, Філоненка, Кая, Пейсаха, Ачкіназі, Ребі, тривалий час у колишніх імперіях нас не визнавали народом, нині цю несправедливість усунуто. Протягом останнього десятиліття спостерігаємо справжнє піднесення у вивченні етнографії й проблем нашого народу. Ось й недавно в Україні до 170-літнього ювілею Степана Руданського видано книжку «Повій, вітре, на Вкраїну», де серед перекладів мовами народів світу цього вірша, що став романсом, він лунає й кримчакською. Так само, як й у святковому виданні «Тарас Шевченко. Заповіт мовами народів світу» та у присвяченому 100-річчю поета Володимира Сосюри багатомовному томі «Любіть Україну».
Крим.
