Монолог Марини К. про те, як вона себе саму і свого чоловіка перевиховувала
Нас познайомила... ДТП. На одній з одеських вулиць, раптово загальмувавши перед черговою вибоїною, відчув, що ззаду моє авто хтось «поцілував». З салонів вийшли одночасно. Бажання виголосити вже приготоване обурення враз пропало, коли побачив перед собою довгоногу білявку, яка, ніяково стенаючи плечима й посміхаючись, промовляла: «Не сваріться, будь ласка, я все відшкодую». Йшлося про вщент розбитий задній ліхтар. «Але ж і ваш автомобіль постраждав», — кивнув на фару без скла та вм’ятини на крилі іномарки... На тому, певно, й розійшлися б, якби мимо якраз не проїздив патруль ДАІ. Підійшли капітан і сержант, зажадали пред’явити документи. Склали протокол. Винною визнали жінку, сказавши їй: «Документи отримаєте через суд — після того, як сплатите штраф та відшкодуєте заподіяне «Жигулям»... Десь аж через місяць ми зустрілися знову — в суді. Я мав заявити, що претензій до винуватиці аварії не маю. Та виклику до судді довелося чекати кілька годин. Ходили туди-сюди перед будинком суду, потім присіли на лавочці. Спочатку знічев’я говорили про те і се, а потім Марина якось непомітно перейшла до свого життя-буття. Не знаю, чому, але вирішила довірити мені те, чого, можливо, досі не говорила нікому...
— Ми з Вадимом побралися, коли я ще була на четвертому курсі університету, а він закінчив морехідку. «Не хочу, — сказав тоді напівжартома, — залишати тебе на березі холостячкою, бо ще перехоплять. А так у морі буде мені спокійніше».
Море, щоправда, засвітило йому не скоро — десь через рік. Та й то завдяки родичу, який вже плавав під «зручним прапором». Вадим, проте байдиків весь той час не бив — влаштувався на роботу в порт: треба ж було за щось жити, якось квартиру, яку наймали, оплачувати, — ми ж обоє не одесити, приїхали на навчання з різних місць... Про те, з яким нетерпінням та муками очікувала Вадима з першого піврічного плавання, розповідати не буду. І як швидко пролетіли місяці його відпочинку між першим і другим контрактами, — теж. Отак — в нестерпному очікуванні нових зустрічей та проводах у нові рейси — минали роки. На зароблені Вадимом гроші придбали квартиру, обставили її, добротно одяглися. Коли завагітніла, чоловік наполіг, щоб ще до декретної відпустки залишила роботу у школі, де викладала математику. «Обійдемося без декретних, — сказав. — Хіба я не зароблю на свою сім’ю?».
Сина — Тарасика — народила, коли Вадим був у черговому рейсі. Застав він його вже тримісячним. Не міг намилуватися місяців зо два — цілими днями, між годівлею, возив його у візку парками міста. Потім якось затрималися вони з Тарасиком проти домовленого терміну, години на півтори — я вже місця собі не знаходила. Вибачився: «Друзів-однокурсників зустрів у парку Шевченка. Заговорилися, пивка випили. Пробач». З часом повторилося те саме. А одного разу попросив: «Погуляй сьогодні з Тарасиком ти, будь ласка, все одно вільна. А мене друзі на рибалку запросили — розвіюся трішки». Потім оте «ти ж вільна» почало повторюватися мало не щодня, хоча і прати, і готувати їжу, і прибирати кімнати я тепер могла тільки під час сну сина та ввечері, нерідко до півночі... Докоряти чоловікові язик не повертався: адже незабаром, казала сама собі, йому знову на півроку чи й більше у рейс — хай поспілкується з друзями юності. Не подобалося, щоправда, те, що оті спілкування супроводжувалися, як правило, пивком чи й чимось міцнішим. Та знову: скоро ж у море, а там — сухий закон.
А коли і наступної відпустки все повторилося, тільки ще більшою мірою, — Вадим уже ледь знаходив десяток-другий хвилин, щоб побути з дитиною, всілякі домашні справи, що потребували його участі, переносив на «потім», все кудись поспішав, — мимоволі замислилася: до чого ж дійдемо? І чим та коли все скінчиться? Спробувала було поговорити з Вадимом — не вийшло. «Ти ж знаєш, що я тебе люблю. Ну, а сидіти поруч, коли ти памперси міняєш чи годуєш Тарасика, — це вже занадто. Дай змогу розкріпачитися перед роботою у трюмах, зжалься». Зжалилася, дотерпіла до чергового Вадимового рейсу.
Він поїхав аж у Новоросійськ — звідти мало виходити в рейс його судно. А я впіймала себе на думці: «Хоч би отой рейс якомога довше затягнувся!», — і жахнулася. Невже розлюбила? Та ні, це так — спересердя. Знову чекатиму на повернення, як на велике свято. Та думок про те, як житимемо далі, не проганяла. Треба, обов’язково треба, щось робити, дедалі частіше згадувала оте його «ти ж вільна». Може, якраз отут і шукати вихід — стати зайнятою? А вільним, тим більш, що перебуватиме у відпустці, хай краще буде він, Вадим.
До школи повертатися не хотілося. Не тому, що зарплата там низька, ні, — Вадим заробляв для сім’ї достатньо, — просто здалося: щоденні клопоти з учнями заважатимуть після уроків та у вихідні займатися вихованням власної дитини. Не знаю, права я тут була, чи ні. Отож спершу пішла, послухавши поради однієї з подруг, на курси, а потім витримала конкурс на посаду менеджера однієї з солідних фірм. Тарасика влаштувала до дитсадка. Роботу опанувала швидко, невдовзі отримала й підвищення — почала керувати групою працівників. Про те, як поставиться до моїх новацій чоловік, коли повернеться додому, якось навіть не замислювалася...
Та ось телеграма: «Зустрічай!». Відпросилася з роботи, зустріла, як не раз до цього, в аеропорту, куди рейсом літака з Туреччини прибував Вадим. Зустрічі, певна річ, зраділи, як завжди, обоє. І вдома провели вечір, як це буває після тривалої розлуки. А вранці, коли я першою піднялася, щоб зібратися на роботу, Вадим, нічого не підозрюючи, ще з ліжка попрохав: «Я декому з друзів телефонував про приїзд, так що сьогодні, люба, приймай гостей. Домовилися, що десь годині о 14-й». Нічого іншого не лишалося, як відповісти: «Не вийде, на жаль, я в цей час ще буду на роботі. Давай на вечір». Вадима ніби пружинами підкинуло з ліжка: «Якій такій роботі?». Розповіла про все, не розкриваючи мотивів свого вчинку. Після розлуки картав не довго й більш-менш спокійно. Тому наважилася запропонувати: «Взагалі-то наш Тарасик відвідує дитсадок, але можеш сьогодні залишити його вдома, заскучали ж один за одним».
Увечері обоє весело розповідали і мені, і гостям, що таки не забарилися, як ходили у магазини, на ринок та кафе, щоб придбати продукти на вечір, бо «наша мама стала добувахою». Не пішов Тарасик до дитсадка і на другий день, і на третій... Вадим, однак заводив мову про те, щоб відвести його туди, так син здіймав такий галас, що годі було наполягати: «Ти ось знову підеш у рейс, — кричав, — і я залишуся сиротою! Дай побути разом!». Отак разом і пробули всю відпустку. А ще Вадим кілька разів і так, і сяк робив спроби підмовити мене залишити роботу, та отримував відсіч. «Може, — казав навіть чи то всерйоз, чи жартома, — когось там у тій фірмі знайшла милішого за мене?». Наважився навіть разом з Тарасиком якось зайти до мене на роботу, та не застав, я якраз до партнерів по бізнесу поїхала. Зайшов до нашого 58-річного шефа, назвався, поговорив. Той, розповідав потім сам Вадим не без задоволення, всіляко розхвалював мою ділову хватку й ініціативність.
Помітила, що й чоловік мій вже якось по-іншому на мене дивиться, по-іншому зі мною розмовляє. Зазвичай ми з ним купували продукти на ринку у вихідні, а то якось запропонував: «У вихідні краще поїдемо разом з сином на природу. Ти мені склади список, що купити, я в п’ятницю все зроблю». Зробив. Та ще й у квартирі в будень поприбирав. Потім це вже ввійшло у звичку. А у вихідні з Тарасиком то на ту природу, то в цирк, то у музеї...
...Коли я вдарила вашу машину, то напередодні якраз провела Вадима в черговий рейс. І раптом відчула, як тепер важко буде упоратися з усім самій, без його допомоги. Відвезла Тарасика до дитсадка, поспішала, бо запізнювалася на роботу, а тут ви зі своїм невчасним гальмуванням — ось і зіткнулися... Втім, все оте — дрібниці. Головне, що я повернула собі турботливого, люблячого і коханого чоловіка. Швидше б повертався з рейсу...
Монолог Марини К. записав Георгій ВОРОТНЮК.
Одеса.
