Хто на що здатний

Точніше, не фірма, а село, яке, однак, умовно таки можна назвати й спеціалізованою фірмою, адже всі там займаються виготовленням однієї продукції, «марку» якої знають далеко за межами цього населеного пункту.

...Проїжджаючи нещодавно Вільшанкою, що в Савранському районі, не міг не звернути уваги на таку характерну деталь: на багатьох воротах висять п’ять чи й десять віників найрізноманітнішої форми й величини. Реклама подіяла, біля одного з обійсть зупинив свого автомобіля. З воріт одразу вийшла молодиця. Поки вибирав два віники — великого й малого, зав’язалася розмова.

— Та у нас тільки ледачий віників не в’яже, —заговорила молодиця. — Років уже з двадцять займаються цим і старі, і малі. На віниках, власне, й тримається благополуччя багатьох родин...

У неї самої, поділилася, дочка в Одесі в університеті «на віники» навчається. Он той сусіда, вказала рукою, новий будинок за них спорудив, а отой автомобіль придбав... Хоча поки оте сорго, поскаржилася, виростиш, збереш, до ладу доведеш та віників з нього нав’яжеш, то не раз проклянеш його...

Мабуть, робота коло сорго та віників таки справді нелегка, але ж, ніхто не заперечить, і вигідна. Адже недарма не тільки у Вільшанці, а й у багатьох інших селах району — Концебах, Полянецькому, Осичках, Дубиновому та й у самій Саврані сотні родин зробили оте ремесло своїм бізнесом. Щоправда, від колишньої практики — самим везти товар до великих міст й тижнями там його продавати, багато хто вже давненько відмовився. Оптовики приїжджають по віники просто в села. А куди не доїхали, то в райцентрі двічі на тиждень (щосереди та щосуботи) працює оптовий ринок, де можна реалізувати великі партії віників. До товару оптові покупці придивляються прискіпливо, адже потім везти його не тільки до Одеси та Києва, а й (ніколи не припускав такого) до Москви, Санкт-Петербурга і навіть великих уральських та сибірських міст, де сміття з осель воліють вимітати савранськими віниками.

Так вважає мешканка села Новоселівки Великомихайлівського району Ганна, родина якої матеріально тримається на домашній міні-фермі. Адже з молоком від однієї корівчини на ринок до Одеси не поїдеш, навіть маючи власного «Москвича», — на бензин не вторгуєш. А від чотирьох корівок, з кількома бідонами, через день — вигідно. Влітку, щоправда, зберегти молоко за два дні (а щодень їздити, знову-таки, невигідно) не завжди вдається, отож доводиться дещо пускати на сметану та сир — морока чимала, а вигода мізерна. Прохолоднішої пори вигідніше торгувати незбираним молоком, зібраним за два дні. Отак нині і робить. Як з кормами? З весни випасають корівок у заплавах річки Кучурган, на зиму там само, на інших непридатних чи незайманих землях можна заготовляти сіно, — не лінуйся тільки; такий-сякий корм дають і за земельні паї. Стачить, одне слово, і корівкам, і молодняку від них, який родина Ганни відгодовує: бичків — на м’ясо, а теличок — на продаж.

Не всі, однак, в тій же Новоселівці дотримуються точки зору Ганни і щодо кількості худоби на домашній фермі, і щодо процесу збуту продукції. Дехто, утримуючи одну-дві корови, таки пускає все молоко на сметану та сир. І зовсім не завжди їде до Одеси, щоб те реалізувати на ринку. В селі діють своєрідні збутові міні-кооперативи, в які об’єднуються кілька сімей за сусідськими чи родинними ознаками. Так-от: сьогодні один везе на продаж продукцію з кількох обійсть, завтра — другий, післязавтра — третій...

Їх бачиш усе літо та ранньої осені біля кожного з обійсть села Роксолани Овідіопольського району, що перерізане навпіл автотрасою на курортні Кароліно-Бугаз, Затоку, Сергіївку, Білгород-Дністровський. Сотні, тисячі округлих жовтогарячих динь справді нагадують маленькі сонця. Ціну можеш не питати — на тій, що зверху, обов’язково нашкрябано: «1 грн.». Не за кілограм — за штуку. Бо дині майже всі одного сорту і однієї величини.

Колись у Роксоланах, розташованих на схилах Дністровського лиману, домашні господарства спеціалізувалися здебільшого на ранній картоплі та на напрочуд приємних на смак винах. Першу картоплю доставляли на ринки Одеси власним чи найнятим автотранспортом майже монопольно ще у травні—червні, коли за кілограм, не торгуючись, заможні одесити давали по 8 і навіть 10 гривень. З часом цей бізнес підупав, ранню картоплю почали завозити з Придунав’я та з Молдови. Власноруч виготовлене вино здавали до колгоспу, а вже він відправляв його великими партіями далеко за межі України, переважно до Росії. Не стало колгоспу — і цей бізнес занепав. Тепер достеменно ніхто в селі не скаже, кому першому спало на думку зайнятися динями. Анатолій Г., щоправда, стверджує, що першим був все-таки він. Отож на правах першовідкривача нового виду бізнесу, що вже багатенько років рятує односельців від злиднів, і надамо йому слово:

— Допустимо, ви відвели під дині 10 соток. Якщо не полінуєтеся добре угноїти землю, запастися гарним насінням, своєчасно посіяти й старанно обробити баштан, то на отих 10 сотках можете отримати, залежно від погодних умов, від 5 до 10 тисяч диньок. Стільки само — і у гривнях.

— Але аж ніяк не всі мешкають обабіч пожвавленої траси. Та навіть і на ній, чи все вирощене продаси?

— Без проблем: якщо ти їдеш на море відпочивати, то хіба пошкодуєш гривню-дві на такий смак?! А автомобілів щодня проїжджають селом тисячі. Якщо живеш далі від траси — виходь на один з міні-ринків, їх у селі кілька.

Від традиційних видів домашнього бізнесу в Роксоланах, щоправда, не поспішають відмовлятися зовсім. Поряд з гірками золотавих диньок обов’язково побачиш і відро відбірної картоплі, і пляшку-другу сухого червоного чи білого вина.