У воєнне лихоліття вони були по різні боки барикад. А тут, на цвинтарі села Красне, що в Гусятинському районі на Тернопільщині, лежать поруч. Одна могила впорядкована бордюром, у головах — хрест. Тут лежать останки двох радянських воїнів. Їх розкопав бульдозер під час прокладання дороги до сусіднього села. Імена загиблих встановити не вдалося, зотліло все, окрім кісток і гудзиків. Останки воїнів урочисто захоронили.

Трохи пізніше так само урочисто перезахоронили тіла трьох повстанців, уродженців села Бовшів Галицького району на Івано-Франківщині. Вони загинули у полі біля села Ставки. Люди знали про могилу, але перенесли останки на сільський цвинтар уже за часів незалежної України. Вдалося навіть знайти їхніх родичів. На могилі повстанців — березовий хрест і барвінок. Сільський голова Віктор Войтович і її хотів упорядкувати по-сучасному, але зробити це йому не дає Стефанія Шмокалюк. Вона каже, що за давнім козацьким звичаєм на могилі мають бути лише барвінок і березовий хрест. Перечити бабі Стефі ніхто не береться. З весни до осені вона доглядає за двома могилами. Прополює, підфарбовує, на свята ставить вінки і букети квітів. Каже, що і там, і там «чиїсь діти лежать». А ще вона попросила сільського голову допомогти їй поставити хрести в лісі — на місці бою повстанців. Десь тут загинув і її чоловік Микола. Стефанія Іванівна розповідає, що до сотні, яка з Волині йшла на Карпати, приєдналося чимало сільських хлопців, майже всі загинули.

Стефа також їм допомагала. Після народження доньки Лесі до лісу вже не йшла. Коли повстанців розгромили, потрапила до тернопільської тюрми. Сім місяців сиділа у камері № 10. Тепер тут музей репресованих. Стефанія Іванівна часто навідується у «свою» камеру, каже, що приїздить сюди, мов до своєї хати. Було їх чотирнадцять у КПУ. Згадує, що всіляко розраджувала і допомагала тим, хто був слабший духом. А сама вірила, що всі випробовування, послані Богом, витримає. Засудили її на 25 років ув’язнення і відправили до Магадана. Був це останній етап — 1951 рік. За доньку не хвилювалася: вона залишалася з мамою.

Шість років Стефанія Шмокалюк відсиділа в тюрмі. Хоча яке там відсиділа... Працювала тяжко. Але роботи сільські дівчата не боялися. Наглядачі до «бандерівок» ставилися добре. Поруч — тюрма для карних злочинців, оті допікали тюремному начальству по-справжньому. Баба Стефа досі пам’ятає свій номер — 1875. Зверталися до них не на ім’я чи прізвище, а за номером судової справи.

Не так давно племінниця, котра поїхала до Магадана на заробітки і залишилася там, прислала їй знімок пам’ятника жертвам сталінських репресій, встановленого на місці колишніх тюрем у вигляді маски, яка плаче... Там встановлено також дзвін, який реагує навіть на легкий подих вітру. І хто такий розумний той пам’ятник придумав, дивується баба Стефа, і просить опублікувати знімок, щоб люди бачили, скільки сліз у Магадані пролито, скільки горя тут зазнали люди.

1957-го вона повернулася у рідне село. Працювала в колгоспі, виховувала доньку. Каже, що була її Леся красунею і розумницею, викладала фізику в школі, вийшла заміж. Немає вже на цьому світі ні доньки, ні зятя: тяжка хвороба забрала обох. Поховала їх неподалік могил радянських воїнів і повстанців, тому баба Стефа каже, що на цвинтарі в неї цілий куток. А не так давно сталася прикрість: хтось украв огорожу з найдорожчої для неї могили. І тепер вона відкладає кілька гривень з кожної пенсії, щоб поставити нову.

Мешкає баба Стефа сама. Час від часу навідуються до неї онучки Вероніка і Оленка, котрі вже мають свої сім’ї. У лютому Стефанії Шмокалюк виповниться 82, але їй ніколи не даси стільки. Каже, що випало їй прожити цікаве, мов у кіно, життя. Ні за чим не шкодує, ні на кого не нарікає. Багато читає. Передплачує до десятка видань та ще в родичів і знайомих позичає газети, щоб прочитати. Вірить у правдиву, за її словами, Україну.