До слова і примирення...

Автор близько ста наукових праць та публікацій. Як науковець В. Жадько упорядкував і випустив у світ першу і єдину в Україні українсько-російську «Малу енциклопедію з податків». За наукові праці з проблем духовності прізвище кандидата філософських наук Віктора Жадька занесено до Всесоюзної енциклопедії «Етика» (1987).

В. Жадько є автором художньо-документальної повісті «Передай вогонь синам», книжок — «Де стежку торували партизани», «Материзна», «Благословенне святим Миколаєм», «А степ, як море», роману-хроніки «Восставшие против императора», історичного календаря Миколаївщини «Узбереги Божої ріки», роману-пошуку «Грек з душею українця» (2003), історичного фотоілюстрованого довідника «Байковий некрополь» (2004).

У грудні 2002 року письменник і видавець Віктор Жадько став лауреатом премії імені Миколи Аркаса.

Історичний фотоілюстрований довідник «Байковий некрополь» є справжнім дослідженням Жадька, яке побачило світ нещодавно і знайшло вже відгуки в широкого читацького загалу. Написання довідника продиктовано не просто бажанням випуску чергової книжки про головний некрополь держави, а насамперед потребою започаткування благородної справи — каталогізації поховань визначних особистостей, потребою узагальнити дані про Байковий некрополь і зафіксувати у фотографіях пам’ятники, надгробки, каплиці та місця поховань, пояснює автор.

Він вперше подає не лише фотографії надгробків, наприклад, Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Блакитного, Г. Епіка, місць поховання М. Міхновського, батьків О. Довженка, а й цікаво розповідає маловідомі історії та факти про важку працю, нелегке буття та велич діянь для українського народу похованих тут людей, про їхні останні дні на цій грішній землі. Зокрема: Лесі Українки, А. Лебединцева, О. Русової, О. Вишні, Ю. Яновського, М. Заньковецької, М. Садовського, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького, Г. Нарбута, Є. Патона, С. Олійника, О. Гончара, М. Грушевського, О. Петрусенко, В. Кричевського, Б. Гмирі, І. Кавалерідзе, В. Стуса. О. Тихого, І. Світличного, Г. Тютюнника, М. Руденка, Я. Стецько, М. Вінграновського, В. Плюща, І. Миколайчука, М. Амосова, А. Москаленка і багатьох інших.

Зазначимо, що «Байковий некрополь» — це 250 сторінок тексту, 270 персоналіїв, близько 300 фотографій каплиць, надгробків та пам’ятників. У довіднику вперше розповідається про історію Байкового кладовища, каплиць, Вознесенської церкви, надруковані карти цієї місцевості, названо прізвища тих видатних людей, могили яких, на жаль, не збереглися.

Долі, долі, долі... Нелегке життя, творчість. І — пагорбок. Григорій Гурійович Верьовка. Батьківщина —місто Березна. Навчався, викладав. Був художнім керівником і головним диригентом Українського народного хору. Залишив нам пісні, хори, вокал, ансамблі. На згадку, на сум, що такого вже нема. І зараз наче чуєш: «Ой як стало зелено», «Ой чого ти, земле, молодіти стала»... Пам’ятник на могилі... Чи ходять сюди? Чи є якийсь «указ» згори: треба ходити, слухати землю, яка і нині біля нього, може, співає кращі пісні чиєїсь молодості!.. Помер у жовтні 1964-го... Жадько сфотографував пам’ятник йому. Щоб пам’ятали...

Зоя Гайдай. Народилася 1902 року в Тамбові (Російська Федерація). В 1907-му сім’я переїхала до Житомира. Закінчила музичну школу з класу фортепіано, Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, була зарахована до Київської опери. Здобула найвищу відзнаку Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців. Померла 1965-го. Протягом першого сезону, коли її зарахували до опери у Києві, виконала сім провідних партій у класичних операх... Ви чуєте зараз її чарівний голос?..

...Група людей попростувала на старе кладовище і поміж давніми каплицями, поміж обвітреними хрестами шукала погруддя великої нашої поетеси Лесі Українки. 9 квітня 1911 року вона писала до сестри Ізидори: «Здоров’я моє нічого собі, але і не ідеальне... Я почала знову худнути, температура часом здіймається до 37, 4, але не вище»... А вже до туберкульозу нирок додався туберкульоз шлунку. Мати, молодша сестра та чоловік перевозять її в Сумарі. 19 липня (за старим стилем) Лесі не стало... Перевезена до Києва, похована 26 липня на старому Байковому кладовищі... Я бачив, як ідуть й ідуть до неї, Лесі, в її музей у Ялті. Тут, у Києві... Де ви, що гучно говорите про українську культуру з трибун і щось кожного разу обіцяєте?! У тому Криму, який ви вважаєте російськомовним, цього року поставили в Балаклаві ще один пам’ятник великій українці... Відніміть від так званих свят трошки, зробіть народну стежку до Лесі!

Долі, трагедії... Ділянка номер два території нового кладовища, пише автор, вузька, праворуч центральної алеї. За могилою Миколи Платоновича Бажана (1904—1983) вирізняється моноліт з червоного граніту з горельєфом і факсиміле, а збоку напис: «Остап Вишня —П. М. Губенко. Видатний український радянський письменник. 1889—1956»...

Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко згадувала, як прийшли за чоловіком у 1933-му... Вона принесла вдяганку, й Павлуша перевдягнувся. Незакінчений переклад дозволили взяти з собою. Після концтаборів він прожив дванадцять років. Помер 28 вересня 1956-го. Були дні «оттепели»...

...Пам’ятник на могилі Ю. Яновського. Написав романи «Вершники», «Чотири шаблі», героїчну драму «Дума про Британку»... Класика. Роман «Чотири шаблі» розкритикували — щось десь не таке сказав. «Вершники» видали в Україні після перекладу твору російською мовою у Москві. Роман «Жива вода» Каганович оголошує контрреволюційним. Оргвисновки — виключити зі Спілки письменників. Раптом — Сталінська премія за «Київські оповідання». Не краща його проза. Вже хворий письменник дочекався свого тріумфу: йде з успіхом драма «Дочка прокурора». Його звинувачують у «підкопі» під радянський лад. Помер Яновський 25 лютого 1954 року за досить загадкових обставин. Повертався з театру. Дружина зайшла до магазину. А вийшла... Він стояв біля дерева. Зблід. І промовив: «А тепер — небеса». Сімейний лікар, вислухавши скарги на біль у животі, діагностував — інфаркт. Поховали генія спочатку на околиці Байкового. Біля смітника. Микита Хрущов захоплювався творчістю письменника, раптом захотів побувати на його могилі. За одну ніч Юрія Яновського перепоховали на центральній алеї...

Дуже цікавий матеріал зібрав автор про Михайла Сергійовича Грушевського. Він похований біля Вознесенської церкви. Тут стоїть монументальний гранітний пам’ятник. Голові Центральної Ради, президентові УНР, академіку. Йому теж «допомогли» відійти у вічність. «Грушевський має намір втекти за кордон, до Фінляндії». Це із ГПУ УССР — до ОГПУ СРСР. У випадку його приїзду до Ленінграда (з Москви, де живе і працює) треба взяти під зовнішній нагляд. Але поки «не взяли», не заарештували. Надали можливість поїхати на відпочинок. Раніше ми знали: Грушевському зробили незначну операцію фурункула на шиї. Уривки із записів в історії хвороби: «Поступил в тяжелом состоянии... Подвергся 4-кратному оперативному вмешательству... Глубокий старик... Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы. На спине гноящаяся рана от былых операций. На шее раневая поверхность с обильным количеством гноя»... Примітно, підкреслює автор, що захворів колишній голова Центральної Ради ще в жовтні 1934 року, тобто не в лікарні, а в санаторії... 24 листопада лікарі констатували: «Смерть при нарастании сердечной слабости». Директор Кисловодського санаторію Комісії сприяння вченим, у якому тепер вже мертвий академік «перебував на відпочинку» разом із дружиною та донькою, надсилає телеграму до свого московського керівництва: «Грушевский умер. Семья желает хоронить в Киеве. Срочно выясните, молнируйте возможность отдельного вагона. Венгеровский». На вокзалі у Києві вагон зустрічали члени урядової комісії, кілька вчених-академіків, родичі. Фактично, зазначає В. Жадько, виникла версія про насильницький характер смерті. 1936 року Василь Кричевський — видатний архітектор, графік, художник театру і кіно, та скульптор Іван Макагон спорудили надгробний пам’ятник на могилі Михайла Грушевського. Офіційно його так і не відкрили.

Із тактом, любов’ю до тих, про кого пише, письменник-дослідник оперує фактами, свідченнями всіх часів, як людина, що пам’ятає: про мертвих або хороше, або нічого. Чи мова йде про Олександра Корнійчука, автора п’єс «Платон Кречет», «Фронт», «В степах України», «Крила», «Чому посміхалися зорі», інших, чи про Бориса Гмирю, у репертуарі якого було 600 камерних творів —з них 300 українських народних пісень (але-але, як пишуть зараз і не в брудних газетах, у роки війни було те, се і т. д. і т. п.), чи про Сидора Ковпака, чи про Гната Юру, чи про В’ячеслава Чорновола, чи про Василя Засіяна, чи про Миколу Міхновського — автора праці «Самостійна Україна»... Або Валерія Лобановського...

Про Василя Стуса... Факти, події, скупі рядки. 1982 року Стуса визнано лауреатом міжнародного фестивалю поезії в Роттердамі. В ніч з 3-го на 4 вересня 1985-го в карцері табору особливого режиму поет помер. Був похований на таборному кладовищі. 17—19 листопада 1989 року прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексія Тихого перевезено в Україну. У цьому брали участь водій вантажівки Валерій Сидоров, Олег Покальчук, Володимир Шовкошитний, Станіслав Чернілевський, Василь Гурдзан, Валерій Павлов, Богдан Підгірний, Сергій Вачі, Дмитро Стус, Володимир та Олександр Тихі, директор міжнародної бази гірськолижного спорту «Огонек» Леонард Постніков. Під час транспортування допомогу надали поет Юрій Бєліков і сотні громадян. Домовину доставлено до Києва, перепоховали в землі Байкового кладовища...

Ми сидимо з ним поруч, гортаємо сторінки ще «гарячої», тільки-но з друку книжки. Три запитання Віктору Жадьку:

— Не дивно, що, скажімо, вихідці з одного народу прилучаються до панівної нації і стають стовпами її науки, культури і літератури, а часом — і державними діячами. Та коли діти з високовельможних родин переходять до лав скривджених і принижених та часто-густо й підносяться на п’єдестал, щоб ними пишалися цілі покоління, тоді їх уже величають не просто велетнями таланту й духу — ба! — навіть світочами людства. І мабуть, з-поміж них найпишніша постать адміральського сина грецького походження —Миколи Миколайовича Аркаса (1853—1909), поета, засновника Миколаївської «Просвіти», автора єдиної опери на слова Т. Шевченка «Катерина». Досі долею цієї незвичайної особистості майже не цікавилися, хоча й не раз українознавці висловлювали своє захоплення ним: не тільки «до революції», а й за радянської доби.

Я перейнявся до нього не просто людською любов’ю, а справді синівським почуттям. Через бібліотеки й архіви уявив собі цей неперевершений образ співвітчизника, повизбирував крихи з його життєпису й виказав у своїх ще куцих, але вихоплених з архівів і книгосховищ, публікаціях досі не знані подробиці цього дивовижного життя. Минулого року побачив світ роман-пошук.

«Грек з душею українці». Так, презентація відбулася і в приміщенні Національної спілки письменників, і в обласних бібліотеках Миколаївської та Кіровоградської областей.

— Вважаю це за свій обов’язок. На мою думку, і мертві, і живі письменники у нас «верхами» не поважаються. Це гріх і прийде за це обов’язково покарання. Красним Словом письменники завжди були примирителями. Вони рятували душу народну.

— Не забудьте, нащадки! Це не лише короткий опис життя і діяльності великих українців, а й виболіле слово про тих, хто так багато зробив для держави, для нашої духовності. У майбутньому виданні буде вміщено розповіді про поховання на кладовищах усіх держав світу відомих українців, а також людей інших національностей, які народилися і виросли в Україні й багато зробили для неї. Йдеться про досягнення в літературній творчості, культурі, медицині, виробництві, науці, громадсько-політичній діяльності, що стали всесвітньо відомими. Досліджень такого широкого хронологічного охоплення і змістовного наповнення українське некрополезнавство ще, на жаль, не знало. Внесу посильне.

Допоможуть всебічно використані архівні джерела з історії некрополезнавства України та за кордоном — аналіз пам’яток культури, історичних місць поховань співвітчизників у інших державах світу. Гадаю, що знайду документальні свідчення про видатних українців, їх славну працю і життя задля Батьківщини. Хочу сказати, що під час створення таких видань завжди пам’ятаю про Людмилу Андріївну Проценко, яка перша торкнулася проблем історичних поховань у Києві.

Ми вже маємо із любов’ю створену вагому для нашої занедбаної культури книжку — «Байковий некрополь. Історичний фотоілюстрований довідник». До речі, всі фото для нього зроблені самим автором.