Минулого тижня на телеканалі 1+1 відбулася прем’єра 4-серійної версії «Украденого щастя» (режисер Андрій Дончик, сценарій Марини та Сергія Дяченків).
Іноді корисно чогось не знати.
Поки дивився цей серіал — не знав, що Андрій Пашинін, котрий грає Михайла Гурмана, — московський артист. Я гадав, це наш дебютант, з акторського покоління, яке дивом зуміло вирости в епоху наших напівмертвих кінопавільйонів. І я радів за нього — він досить точно зіграв дике дитя наших зрусифікованих міст, чужака у власній країні, аніку-воїна-інтернаціоналіста, термінатора з відкріпним талоном.
Вже опісля дізнався, що Пашинін просто московський артист. Але розчаровуватися було вже пізно: цей Михайло Гурман зафіксувався саме таким, як описано вище. А якби я знав, що він московський, то відзначив би, що той хлопець просто ніколи не чув про українську класику! І я з усіх сил утримувався б від надто жорсткого сприйняття зробленої ним ролі, щоб не запідозрити самого себе в непристойному москвофобстві.
Бо щастя у Миколи та Анни украв саме він, цей Михайло. Але він не «окупант», а таки наш персонаж, це свій Чужий.
От як добре — не знати зайвих дрібниць. Добре було б не знати й ще одного — хто такий Іван Франко та його «Украдене щастя».
Бо хоч у сценарії Дяченків від Франка не лишилося нічого, крім імені автора в титрах, назви п’єси та імен героїв, — цього досить, усе це на мою свідомість, зіпсовану вітчизняною культурою, діє, як умовний рефлекс, і примушує мимоволі згадувати старого геніального Бучму, і хрестоматійну постановку Данченка, і апокаліптичну візію Богомазова, і вистави Канцедайла, Бориса та Волицької, і навіть недавню наївну постановку Білоуса й ще багато дечого.
Весь цей перелік я роблю для самого себе — щоб не забути нічого з того, що треба обов’язково забути, аби воно не заважало побачити саме те, що тобі показують у цьому фільмі.
А що ж показують? Показують історію двох інтелігентів, Анни й Миколи, котрі живуть у якомусь убогому світі, позбавленому ознак Великої Культури. Оці двоє якось себе до часу зберегли в тому дебільному середовищі. Але з того самого світу приходить термінатор Михайло і краде в них щастя.
Це кіно про війну наївних з примітивними. Анна і Микола — наївні. Решта персонажів — примітивні, як оті дерев’яні ложки, що їх Микола майструє на продаж.
Анна любить Миколу — за фільмом це очевидно. Вони — отакі, як є, добрі й прекраснодушні — просто Богом створені одне для одного. А що ж Михайло? А він просто заворожує Анну, як демон, без видимих причин і мети. Ловиш себе на тім, що тобі не хочеться, щоб Михайло повертався з війни. А коли повертається — то фільм стає нестерпно довгим, і ніяк не діждешся, щоб Микола його нарешті вбив. Такі безпосередні глядацькі переживання можуть означати, що тобі показують довгождану вітчизняну мильну оперу.
Цікаво, що в її асортименті не лише суничне, а й просте господарське мило (це коли нам зворушливо розказують, як погано платять вчителям і лікарям, як багато наших людей заробляють за кордоном, скільки коштує «Фольксваген» у купонах і скільки це буде в доларах за курсом 1995 року).
Втім, уся ця хоробра соціальна публіцистика не дуже псує чистоту мильного жанру: Зло/Добро тут приблизні, елементарні й одновимірні, майже як мультяшні Заєць/Вовк. До речі, у Михайла вовчий оскал-усмішка від самого початку на писку приклеєна. Микола багатовимірніший, але коли він купує в четвертій серії дурнувато-великого синього плюшевого зайця (за 50 гривень), думаєш: це те, що треба було зробити в першій серії, бо без цього зайця Микола надто складний для мильної опери!
Дивлячись на Миколу, яким його грає Олексій Богданович (на знімку), я довго намагався вгадати, хто він насправді, ким він був до того, як заради заробітку взявся стругати ложки і возити їх на продаж до Польщі? І нічого не спадало на думку, крім дивної згадки про те, що академік-гуманітарій Іван Дзюба колись, за тих недавніх часів, що були для гуманітаріїв не легшими, ніж тепер, шість літ тихо працював на авіазаводі.
От який глибокий актор Богданович і яка в нього щедра ця роль. Ось за що його любить Анна, і це дуже добре розуміє Наталя Доля, котра грає Анну.
...Тут «відкритий» фінал: щастя ніби відкладене на п’яту серію, де все буде добре. Якщо там знову не з’явиться Михайло — такі монстри мають здатність оживати.
...Запитання наостанок: усе те, що в серіалі є хорошого — зроблене воно ненароком чи так і задумано? Що перед нами: пророцтво загибелі останніх прекраснодушних свято-наївних українців у морі примітивізму чи просто спроба будь-що зробити вітчизняний серіал для масових потреб? І якщо так, то до чого тут Франко? І над цим запитанням я зупиняюся, бо не знаю, чи маю монопольне право любити старого Франка. Це так, як ото колись один наш співвітчизник на ім’я Леонід Данилович риторично питав: «А хіба я не маю права як громадянин покласти свій вінок до пам’ятника нашому національному пророку?» І тут легше промовчати, аніж пояснити громадянинові Леоніду, чому іноді не варто висовуватися зі своїм вінком.
