Нам загрожують нові техногенні аварії, які можуть виявитися не менш небезпечними, ніж ядерні, — так вважає професор, доктор технічних наук, проректор з наукової роботи Харківського державного технічного університету будівництва й архітектури Дмитро ГонЧаренко.

Група харківських учених і практиків розробила унікальну програму модернізації каналізаційних систем українських міст. Проект «Створення і впровадження ефективних технологій, які підвищують експлуатаційний ресурс інженерних систем життєзабезпечення» висунуто на здобуття Державної премії. Доречно нагадати, що звичайна каналізація в сучасних мегаполісах не така вже й безневинна річ, скоріше навпаки —стратегічна. Техногенна аварія в середині дев’яностих років на диканевській головній насосній станції очисних споруджень Харкова показала, що півторамільйонне місто може опинитися на межі екологічної катастрофи з тієї лише причини, що в його житлах припинять подачу води і відведення стоків.
На сьогодні в Україні каналізаційні, водопровідні і теплові системи майже вичерпали свій нормативний ресурс. У деяких містах водовідвідні спорудження працюють уже більш як століття. Вони застаріли і морально, і фізично: у середньому на одному кілометрі каналізації відбувається дві аварії на рік. Якщо процес заміни труб триватиме такими темпами, як це відбувається нині, для відновлення трубопроводів знадобиться не менше ста років.
Повертаючись до драматичних подій літа 1995 року, нагадаю, що в порятунку величезного міста від епідемії інфекційних захворювань брали участь багато європейських держав, надаючи Харкову технічну підтримку. Руку допомоги Харкову простягнули майже всі міста України, відрядивши в зону лиха сотні спецавтомобілів для доставки в багатоповерхові райони міста води. Прямо на територію очисних споруджень перенесли свої робочі кабінети керівники харківської облдержадміністрації і міськвиконкому, члени українського уряду. Саме цей комплекс заходів убезпечив тоді населення півторамільйонного міста від, здавалося б, неминучої катастрофи. Але то був особливий, «вибуховий» випадок, який сколихнув усе населення країни і європейської спільноти. Однак тепер українські міста, особливо міста-мільйонники, тихо сповзають за межу цивілізованих населених пунктів.
Якщо підземні каналізаційні лабіринти європейських міст створювали в епоху панування натуральних матеріалів і їх було побудовано, як то кажуть, навічно, то вже в середині минулого століття, у період інтенсивного будівництва радянських міст, камінь і обпалену глину замінили на «перспективний» залізобетон. Будувати справді треба було багато і швидко, й у той час здавалося, що кращого матеріалу та кращих технологій і бути не може, що вироби з нього слугуватимуть не менш як сто років. Але життя внесло в ці грандіозні плани свої корективи. Будівельний матеріал ХХ століття, який використовували найбільше, порівняно впевнено «почувався» у відкритому атмосферному середовищі, але зариті в землю і заповнені каналізаційними стоками, не захищені від проникнення в них сірководню як продукту відмирання бактерій міцні залізобетонні труби за лічені десятиліття під їхнім впливом перетворилися на трухляві вапняні сполучення. Лише за офіційними даними, сьогодні в Україні не менш як 30—40 відсотків каналізаційних систем перебувають у аварійному стані.
— Проблема в тім, що бетон виявився нестійким до кислот, — каже Дмитро Гончаренко. — Коли в минулому столітті прокладали залізобетонні труби, ніхто й не здогадувався, що процеси, які відбуваються під землею в каналізаційній системі, стануть такими згубними для них. З’ясувалося, що бактерії, відмираючи, утворюють сірчану кислоту. Ми проводили дослідження і виявили, що склепінна частина труби тримається доти, поки процес руйнування не перевищує 70 відсотків. Потім відбувається обвалення з усіма наслідками, що з цього випливають.
— Чи справді на рубежі нового століття перед Україною постала проблема, яку розвиненіші країни розв’язали ще кілька століть тому?
— Не треба бути великим фахівцем, щоб зрозуміти —Україні, якщо не буде вжито термінових заходів, загрожують нові техногенні аварії, які, напевно, не менш небезпечні, ніж ядерна недбалість. Більшість населених пунктів країни взагалі не мають каналізації. Ми до цього звикли і вважаємо такий стан речей нормою, скидаючи всі відходи в землю, у ґрунтові води. Довжина наших каналізаційних мереж становить 58 тисяч кілометрів, тоді як у Німеччині довжина мереж, які транспортують стічні води, вимірюється сотнями тисяч кілометрів. Але площа Німеччини значно менша, ніж України. У країнах Європи жоден будинок без каналізації не обходиться.
У середньому в містах нашої країни за рік трапляється 116 тисяч аварій. Це занадто багато. Тому ми нині розробляємо, назвемо так, просторову діагностичну модель усього каналізаційного господарства країни. Завдяки цій розробці через комп’ютерну базу даних можна в будь-який час одержати інформацію, в якому році, наприклад, побудовано колодязі, тунель між ними, з яких матеріалів і яке його зношування. У разі аварії можна буде віртуально вийти на потрібну ушкоджену ділянку і визначити, які необхідно машини, механізми, водовідкачувальні установки тощо.
— Але як розв’язувати таку складну технічну проблему? Адже місто не знесеш, будинок на нове місце не переставиш?
— Варто сказати, що в нашій країні є два види каналізації. Перша — так звана напірна, її закладено неглибоко і ремонт здебільшого можна здійснювати відкритим способом. Другий вид каналізації — самопливна, вона розміщена досить глибоко. І ремонтувати її набагато складніше. Роками над проектом працювали багато вчених, практиків у галузі облаштованості такого виду підземних тунелів, фахівці з досвідом керування всією інфраструктурою міст. Це і наш ректор, професор, доктор технічних наук Н. Болотських, кандидати технічних наук Г. Санков, А. Коваленко. Над виконанням цього завдання працювали і практики, керівники ДКП «Харківкомуночищвод» доктор технічних наук І. Корінько, кандидати технічних наук Е. Клейн, С. Піліграмм.
Ми пропонуємо зміцнювати систему надійним і стійким до цього виду агресивного середовища ребристим поліетиленом, застосувавши особливу технологію його сполучення з бетоном. Ми розробили і вже апробували справді унікальний метод діагностики ушкоджень і відновлення ділянок каналізаційної системи, не витягаючи труби з-під ґрунту за допомогою спеціальної телевізійної діагностичної установки. Це своєрідний робот, який ми опускаємо в тунель. Наступний етап — очищення труб. Їх промивають спеціальними установками. Потім від колодязя до колодязя протягаємо трос, за допомогою якого в систему затягуємо методом вставок нові труби з того самого ребристого поліетилену чи проштовхуємо залізобетонні труби, футеровані усередині керамічною плиткою. Після цього міжтрубний простір заповнюємо розчином.
— Чи надійна і довговічна запропонована технологія?
— В Англії уперше поліетилен у каналізаційних системах було застосовано 48 років тому. Під землею він «почувається» чудово, жодних проблем відтоді не поставало.
— Які матеріали використовують для цієї технології?
— Перевагу, звісно, віддають українським матеріалам. Наприклад, ми використовуємо кераміку, яку виготовляють на харківських заводах. Уперше для ремонту труб використали нікроліт — шлакокам’яне лиття, це продукція Нікопольського феросплавного заводу. Дослідження показали, що його стійкість до лугів і кислот вища, ніж в інших матеріалів. Поліетилен ребристий виготовляють у Донецьку. Звісно, вся ця реставрація обійдеться нам недешево, але на порядок дешевше, якби за справу взялися закордонні фірми.

Харків.