Судимість знімуть, а жінка залишиться інвалідом

Автор написав, що «...комерсант понівечив жительку Старосамбірського району», внаслідок чого вона стала інвалідом І групи.

Це сталося в містечку Добромилі взимку 2003-го. Місцевий газда Зенон Босак наїхав конем на сусідку. Що ж, трапляється в житті всіляке. І порядність винуватця дорожньо-транспортної пригоди споконвіку визначається в народі єдиним: ставленням до потерпілого. Прагненням допомогти морально і матеріально. Вибачитись, нарешті, бо коні (авто, трактор) не винні.

«Він їй допомоги не надавав, у лікарню не доставив, міліцію не повідомив, — пише львів’янин  Євген Рафальський.— Залишив її з переламаною ногою, а сам втік, плекаючи надію, що вона, одинока, задубіє і ніхто не взнає причину її смерті».

У лютому в неопалюваній хаті, куди завіз її Босак і кинув напризволяще, без води та їжі жінка пролежала чотири доби.

Не вдаючись поки що до коментарів, зауважимо, що тональність послань, які курсують інстанціями знизу вгору і навпаки, не могла не вплинути на перебіг подій. Добиваючись допомоги для сестри і караючого меча для винуватця драми, Євген Рафальський апелює до партійних керманичів. А щоб достукатися до їхніх сердець, бере «гріх» на душу. Спочатку він вступає до однієї партії. Згодом у черговому посланні скаржиться, що його виставили з місцевого партійного офісу і веліли не пускати на поріг. В офісі обласного осередку іншої партії його вислухали, але кваліфікованої юридичної поради не надали. Настирливість колишнього військового, з одного боку, сприяла розслідуванню справи і позитивному вирішенню клопотань, а з другого — сім мішків гречаної вовни, що фігурують чи не в кожному з листів, значно ускладнили стосунки сторін.

Приклад. Ми зателефонували до головного лікаря однієї із чотирьох лікарень, де лікувалася протягом 18 місяців покалічена. Той, почувши прізвище підполковника, істерично закричав: «Та він нам уже в печінках сидить! Понаписував, наслав комісій...»

Схоже, Євген Васильович у відчаї й гніві несамохіть створив додатковий лабіринт у пошуку істини. Та, зрештою, він — типовий скаржник, «шукач істини» в молодій країні. До слова, звернення до адвоката коштувало б йому дешевше, аніж поштові послуги, виготовлення ксерокопій, поїздки тощо. Та це вже інше питання — про правову культуру і захищеність наших співгромадян. Отож не будемо надто суворими в оцінці дій інваліда, що прагне захистити інтереси іншого каліки. Тим паче історія, на жаль, неординарна. Її варто оприлюднити хоча б тому, що вона ілюструє типові суспільні болячки, котрі потребують хірургічного втручання.

Іванна Рафальська, маленька сухенька бабуся, восени цього року стала постійною мешканкою Львівського геріатричного пансіонату. Вона перенесла дві операції, вже не встає з ліжка, втратила сили й інтерес до життя. Бо пансіонат попри добрий рівень догляду і медичного обслуговування — то не рідна домівка.

На столику поряд із ліжком — склянка молока і печиво, але 77-річна жінка жалібно просить: «Дайте води». Кип’ячена вода, що її принесла медсестра, їй не смакує, вона повертає склянку. От якби криничної...

Як не зрозуміти Іванну Василівну? В Добромилі ми напилися смачної кришталевої води на обійсті її сусідки. Хіба порівняти її з водопровідною?

Зрозуміло, хвора подумки там, у старенькій батьківській хаті. Жінка ніколи не мала сім’ї, але давала собі раду — порала город, тримала таке-сяке господарство. Рідні стіни гріли одиноку і, напевне, вони не дали замерзнути їй у ті лютневі ночі...

Сухою мовою протоколів і судових рішень зафіксовано дорожню пригоду. Процвітаючий газда Зенон Босак конем завдав сусідці травму, яку лікарі кваліфікували так: «Перелом шийки стегнової кістки зі зміщенням відламків». Була пошкоджена й стопа. Та найстрашнішим випробуванням стали понад 96 годин, проведені наодинці із собою. Ось як згадує їх потерпіла:

— Кінь став мені копитом на ногу. Босак привіз мене на санях до хати, кинув впоперек ліжка й пішов. Я доповзла до дверей, щоб зачинити, бо було страшно.

— Зенон Босак стверджує, що хотів викликати лікаря, пізніше пропонував гроші на лікування, а ви, начебто, відмовилися.

— Неправда! Він думає, що Бога за бороду схопив, бо має гривні. А як привезли мене до лікарні, два хлопи поклали мене на стіл, оббитий бляхою. А пані в білому капелюшку каже: «Що ви робите! Та то ж жива людина!» А вони: «Та хоч би десятку кинула».

Щиро кажучи, ніяково було розпитувати стареньку, як вона провела кілька днів і ночей у холоді, нерухомості, без їжі та води. Дещо вдалося почути від сусідів.

— Мене Босак попросив допомогти занести Рафальську до хати, бо сам він не годен був — снігу випало по коліна, — розповідає С. — Я казав йому: нащо ти її додому привіз, треба було до лікарні. Він промовчав.

— А потім ви до хворої заходили? — допитуємося.

— Ні, ми не спілкуємося з Іванною.

Те саме почули й від подружжя Я. Чому ж так? Кажуть, характер у Іванни Василівни — не мед. Вона може нібито зненацька облаяти. Втім, інша сусідка — Марія Коростенська — іншої думки про нещасну. Для неї не надто важило те, що Рафальська бувала то лагідною, то сердитою. Жінка розуміла: самотність і старість не вельми сприяють виробленню янгольського характеру. Коли дізналася про дорожню пригоду і про те, що старенька кілька днів не виходить з дому, забила на сполох.

— Мороз був тоді міцний, — розповідає Марія Коростенська. — Коли Рафальська не відчинила дверей, я покликала патронажну медсестру, яка обслуговувала стару.

У хату залізли через вікно. Баба Іванна була ледь тепла. Зателефонували до міського голови. Та викликала швидку. Сталося так, що брат Євген на той час лежав у госпіталі. Отож одразу приїхати зі Львова не міг. Коли ж Євген Васильович побачив сестру в лікарні — жахнувся.

— Вона за все життя жодного разу не хворіла. А тут бачу — нерухомий інвалід. Тим часом винуватець біди відбувся легким покаранням. Суд визнав його винним у необережному заподіянні сестрі тілесних ушкоджень середньої тяжкості, але...

Непросто уявити самопочуття жінки, яка назавжди втратила здоров’я, можливість рухатися. Та ще важче уявити людину, яка стала причиною біди і... відвернулася. Після пригоди Зенон Босак, за його ж зізнанням, не навідався до сусідки, не поцікавився її здоров’ям, не викликав лікаря. Як тепер оцінює свій вчинок?

— Не знаю, чи вона впала під коня, чи справді я зачепив... Відвіз додому, хотів викликати швидку, але вона відмовилася. Я допоміг їй зняти пальто.

— У хаті було тепло?

— Було напалено.

— Але ж стояли морози.

— Була відлига.

— А до лікарні ходили, ліками допомагали?

— Так, маю чеки на шістсот двадцять гривень. А ще ми залишали їй гроші в лікарні.

— Ви знаєте, що Рафальська зараз — інвалід, не встає з ліжка?

— Я поставився по-людськи. Ми пропонували гроші, щоб не було суду. Вона не хотіла. Наша донька їздила до неї. Але з такими людьми — неможливо. Запитайте будь-кого. У них вся родина така.

— Скажіть, ви — віруючий?

— Я був головою церковного комітету, можете запитати священика, чи маю щось погане...

— А коли ви залишили жінку в холодній хаті, у вас серце не щеміло?

— Я знав, що до неї ходить патронажна сестра... Мені прикро. Я знаю, що не заслужив її лайливих слів. До того ж маю на старість судимість.

— Її згодом знімуть. А Рафальська залишиться інвалідом.

— Через свій характер, бо не хотіла помочі... А братові передайте, що не матиме він її хати. Її забере міська рада...

Власне, остання вимовлена із підкресленою зловтіхою фраза дає підстави розставити крапки над «і». Направду, природа людської захланності — річ незбагненна. Міркуйте самі: Зенон Босак — ображений, бо сусідка не рятувала себе належним чином. Він покаявся перед судом, але не перед Богом і власним сумлінням. Йому образливо, що його судили через... кепський характер сусідки. Сусіди (окрім Марії Коростенської) також не переступили через свої образи, забули про елементарне християнське милосердя.

На думку лікаря геріатричного пансіонату Ольги Борщевської, пенсіонерка не лише отримала травму. Пережите вплинуло на психіку жінки, спричинило її нинішнє небажання боротися за життя.

За всіх правомірних і неправомірних претензій Євгена Рафальського до посадових осіб, причетних до службового розслідування, судового розгляду справи, медичного догляду, не можемо не визнати позитивних моментів. Міліція за фактом порушила кримінальну справу, довела її до суду. А могла б і не зробити цього, як часто трапляється. Суд об’єктивно розібрався і визнав Зенона Босака винним. Саме час потерпілим звернутися з позовом до суду про відшкодування моральних і матеріальних збитків. Натомість всі сили — на боротьбу із велетенським загоном «ворогів», число котрих щодня зростає. Втім, пошук ворога — це теж суспільна хвороба. Хіба інвалідом є лише Рафальська? Хіба не є моральними каліками ті, що не простягли їй руку допомоги? Відтак Євген Васильович, роз’ятрений сестриними і власними недугами, відчув себе в оточенні ворожого стану. Тут без «важкої артилерії», вважає він, не обійтися. Водночас обидві сторони звертаються до Бога, просять допомоги. І не чують його відповіді: полюби ближнього свого. Це так просто. І так складно.