Дванадцять літ Галина Григорівна прожила в Америці. Мала своє помешкання під Вашингтоном, роботу, сім’ю. Та одного дня у свої сімдесят зібрала валізи, сіла у літак і твердо мовила: «Бувай, Америко. І здрастуй, Україно!». Із того заокеанського життя привезла хіба що чоловікове прізвище Джордан, звичку пити каву по-американськи із великих чашок і цілий рік, незважаючи на погоду, виходити на ранкову пробіжку.

Правда, що пішла за океан

Коли німці майже у перші ж дні війни окупували Копистин, невеличке село під Проскуровом, старшій Галиній сестрі Насті ледь виповнилось вісімнадцять. А вже за декілька тижнів — повістка про обов’язкову явку в комендатуру. Молодь вивозили до Німеччини. Тоді хтось і порадив — нехай влаштується на роботу. Так опинилася перекладачем на авторемонтному підприємстві, де працювали військовополонені. Їх було близько сімдесяти. Майстерня нагадувала невеликий концтабір: за колючим дротом люди тяжко працювали і просто падали від голоду. І тоді Настя насмілилася сказати наглядачам, що робітників потрібно годувати. Дивно, але дівчина не тільки не постраждала за свою сміливість — її призначили постачальником харчів. А ще через кілька місяців вона знову запропонувала відпустити усіх під розписку. Мовляв, з окупованого міста ніхто не втече, а проблем із їхнім харчуванням та утриманням — поменшає. І знову пропозиція спрацювала. Напередодні наступу радянських військ перекладачка прочитала таємне розпорядження, в якому був наказ усіх полонених відправити до Німеччини. Тож вона попередила хлопців, щоб наступного дня жоден із них на роботу не приходив. А вночі гестапівська облава забрала Настю.

Потім до кінця життя Анастасія Григорівна сподівалася на те, що можна знайти хоча б одного свідка тих подій, котрий розказав би правду про її роботу під час окупації. Але хто шукав би свідків серед колишніх полонених, котрі залишились у ворожому тилу? Хто вижив — ніколи не афішував того періоду свого життя. Що з того, що хлопці знали, як сміливість дівчини багатьох врятувала від голодної смерті. В її рідному селі так само знали, що вона працювала на німців. Нез’ясована правда так і не дозволила їй повернутися додому, а штовхала на захід, за океан.

Перша звістка від старшої сестри прийшла в родину тільки в хрущовську відлигу. А ще через кілька років Галю штовхнула за океан гірка звістка про те, що Настя важко хвора. Щоправда, лікарі відвели їй ще кілька років життя, але вона знала, якими нестерпними можуть бути ці роки, і хотіла провести їх разом із сестрою. Але там швидко відчула, що навіть у найближчих людей довго гостювати не годиться. Треба було прилаштуватися до життя і працювати, працювати, працювати. Її день розпочинався о пів на п’яту. Пробіжка і холодний душ стали не просто ритуалом, а вимогою життя. Америка не любить хвороб. Це непрестижно і дорого. Не хочеш платити шалені страхові медичні внески — стеж за своїм здоров’ям.

Із роботою, як вважає сама Галина Григорівна, їй пощастило. На прохання церковної громади почала доглядати за важкохворою дружиною 82-річного українського професора-емігранта. Усі домашні клопоти, а ще й читання рукописів, правка і друк, тобто функції секретаря господаря дому стали її обов’язком.

За кожен день такої роботи, що була не до снаги нелегалам-заробітчанам, отримувала п’ятдесят доларів.

А взагалі Галина Григорівна разом із чоловіком (одружилися вони в Америці) мали розраховувати на його тридцятитисячний річний дохід. Третина одразу йшла на сплату усіх обов’язкових податків. Приблизно ще стільки само — за житло і медичне страхування. Третина залишалася на доволі пристойне, водночас і скромне, життя, усе необхідне і нічого зайвого в їжі, одязі, домашній обстановці. Напевно, це і є американський стиль життя.

Радянський американець

Хоч як дивно, Галина Григорівна звикла до нього швидше за чоловіка. Альберт Джордан, корінний американець, до кінця свого життя тягнувся до... України. У 1930-му його батька запросили до Радянського Союзу як фахівця на будівництво ГЕС. Через рік він надіслав запрошення дружині і семирічному синові. Із Америки вони відпливали з надією довгожданої зустрічі і ще не знали, що наступного дня після їх від’їзду з Америки батько Альберта помер за доволі загадкових обставин. Країна Рад зустріла американську родину холодом, ворожістю і дитячим інтернатом для Альберта. Переплисти океан у зворотному напрямі для Джорданів було вже неможливо. Очевидно, хлопчик повинен був демонструвати собою те, як дитя капіталізму перероджується на очах в будівника комунізму. Йому дали можливість закінчити не тільки школу, а й Московську сільськогосподарську академію. Зате маму одразу після війни оголосили шпигункою і на десять років заслали до Сибіру.

Після закінчення академії Альберт попросився на роботу поближче до таборів, та за кілька років йому так і не дали можливості зустрітися з мамою. Тоді радянський американець перебрався аж до західних кордонів, в Україну.

Тільки через сорок років із хвилею першої імміграції Джорданам вдалося повернутися додому. І Альбертові довелося пристосовуватися до своєї країни так, як колись він болісно звикав до радянської. Його туга за Україною була такою, що знайшов емігрантську церкву, охрестився і взяв нове ім’я — Олексій. З часом американське життя влаштувалося. Знайшов роботу, отримував зарплату середнього американця, ухопив новий темп і зовні став схожим на типового американця. Але одного дня зізнався дружині: «Якщо моя нога ступить на українську землю, я вже ніколи не зможу повернутися до Америки». Так і не наважився ще раз перетнути океан.

Після його смерті у дружини залишилася власна квартира, пенсія і, звісно, право на проживання в США. Могла забрати до себе вже дорослих онуків. Та нічого цього не зробила. Просто одного дня сіла в літак і полетіла в Україну, забравши із собою спогади і правду не тільки про найближчих їй людей, а й про українців, котрим так і не пощастило взяти зворотний квиток додому. Тут її обсіли ті самі проблеми, що й у тисяч наших пенсіонерів. Живе, як усі. Лише не перестає дивувати сусідів своїми ранковими пробіжками, гарною українською мовою, постійним бажанням прибрати сміття із під’їзду і двору, навчити багатьох елементарній культурі. І ще — пишатись своєю Україною. Хтозна, може, й справді треба стати на деякий час американцем, щоб зрозуміти, що ти — українець.

Хмельницький.