Годі вже лаятися і лаяти...

Я — росіянка за походженням. Недавно в складі делегації України, як її постійний представник у Конгресі місцевих і регіональних влад Європи, брала участь у засіданні Комітету з культури та освіти в Саратові. Поїздка відкрила мені очі на багато що, зокрема, й на те, чому ми живемо далеко не так, як заслуговуємо.

Однією з тем дискусії було питання про створення умов для культурного розвитку національних меншин у Росії. А в Саратовській області мешкають представники 112 національностей! Ми побували в так званому національному селі: на відведеній місцевою владою земельній ділянці представники національних громад спорудили садиби, де можна збиратися на свята чи форуми.

Росіяни не пошкодували на це коштів. Тут сусідять мордовська нарта, дагестанський замок, грузинський будинок і, звичайно, українська хата-мазанка з морем чорнобривців та колодязем із журавлем. На подвір’ї бігали кури, а табличка сповіщала, що садочок біля хати посадили космонавти-українці Попович і Леонов. Щоправда, господарі хати розмовляли російською...

Переконавшись в асиміляції нацменшини, ми на пленарних засіданнях з іще більшою наполегливістю доводили учасникам, що є така держава Україна! І що не лише салом вона славиться. А ще побачили, як пишаються своєю державою росіяни, тим, що є росіянами, як вони переконували товариство у любові до батьківщини, підкреслюючи, що гостинність і щедрість — їхня національна риса. А ми навіть удома не можемо опанувати рідну мову й не навчимося відстоювати власні економічні інтереси у відносинах з іншими країнами — західними чи східними. Та намагаємося чкурнути туди, де живеться краще, забуваючи, що краще лише там, де нас нема...

Утім, згадаймо Гоголя: жодного слова він не написав українською, але кожне його слово несло у світ колорит українського буття і велич українського духу. Може, крім мови, ми маємо відроджувати ще й почуття, притаманні Тарасові Бульбі: за волю держави навіть рідну синову голову, якщо треба, слід віддати?

Ми, українці, за 13 років зробили те, що інші народи проходили за два століття. Нам би ще навчитися не лаятися і не лаяти всіх, а просто любити свою країну, цінувати свободу і... працювати.