Уже майже традиція, що політичні пристрасті в передвиборну пору в нас мало що не зашкалюють. Усе суспільство кипить, вирує, обурюється, рахує, перераховує, безкомпромісно переживає, готується до чогось небувалого. Політики й аналітики, за ними пересічні співгромадяни з упевненістю в голосі декларують мало що не розкол країни. Але при цьому ніхто не хоче помічати, що убік від обговорень ідуть (або їх відводять) лінії й напрями, які могли б знизити розпал пристрастей, ввести їх у нормальне русло — оцінки стану справ у країні, на що, у принципі, і орієнтовані всі демократичні акції. Вибори в тому числі.
Про ці незатребувані напрями розмова журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим українським економістом, Заслуженим діячем науки й техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин доктором економічних наук професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.
— Володимире Павловичу, не можна не помітити, що на нинішньому бурхливому тлі у країні начебто завмерла всяка діяльність, зокрема економічна. Всі чекають одного — результату виборчої кампанії. Ви думаєте, вона справді закладе якийсь віраж?
— Гадаю, такий віраж необхідний. Питання, в який бік? Ми багато говоримо сьогодні про економічні проблеми, необхідність підвищення рівня соціальних благ. На цьому тлі розгорнулося жорстке політичне протистояння, що само по собі свідчить про потребу такого, як ви кажете, віражу. Змагання за нього, можна сказати, у нашій історії аналогів не має. Не можна не бачити, що одна політична сила всю економічну складову виводить тільки на простір СНД, розв’язання загалом важливих для кожного з нас громадянських проблем — подвійного громадянства, мов, більш тісного економічного співробітництва. Це нормально.
Але, з другого боку, країна більш як десять років прагнула в європейський простір, і на цьому напрямі теж чимало зроблено — по лініях контактів, інтеграції законодавчих сфер, здобуття статусу країни з ринковою економікою, вступу до СОТ, співробітництва з НАТО. Хоч як важко й складно це для нас було, ми орієнтувалися на цей вектор, створили безліч комісій, всіляких структур з Європейським співтовариством. Вони дотепер існують. Багато проблем співробітництва з Європою, як і раніше, в процесі дискусій, обговорень за різного роду «круглими столами». Заходу важко забезпечити нас енергоносіями або широкими ринковими можливостями. Але водночас Захід для нас — це реальна можливість демократичного вдосконалювання законодавчої сфери, розширеного використання високих технологій, зрештою, — сама можливість конкурентної змагальності, без якої взагалі немислимий поступальний рух. «Вектор» був, є й буде один — єдиний ринковий простір, у якому ми зобов’язані відшукати й вибудувати свій баланс інтересів. Знайти своє місце у складній мережі безперервного розподілу праці. Гра векторами на протистояння — то лише гра. А от ринок, єдність простору, його глобалізація та інтернаціоналізація, які диктують свої правила поведінки, це об’єктивності поступального розвитку. Не можна жертвувати європейським вибором — то прерогатива парламенту і референдуму.
— Отже, існує якийсь відносно вузький коридор дій, межі якого забезпечують успіх або невдачу того чи іншого політика?
— Саме так. І з цим доводиться рахуватися кожному лідерові. Є загальні правила гри. А поготів у демократичному суспільстві, орієнтованому на впровадження й розвиток економіки конкурентного, тобто ринкового типу. Хочеш домогтися успіху — грай за прийнятими правилами, і матимеш любов, повагу, шану.
— А як щодо привселюдно озвученої тези «ласкавого телятка»..?
— Проблема такого підходу в тім, що він не може бути тривалим. Настає час, і «телятка» починають відганяти обидві сторони. На жаль, — так само об’єктивність. А нам, як розумію, важлива стала, «безсюрпризна» перспектива.
Чи небезпечне те, що відбувається, для суспільства? Гадаю, жодної небезпеки немає. Навпаки, я вважаю, добре, що в результаті отаких позначених позицій, можливо крайніх, у суспільстві все-таки проходить широка й глибока дискусія. Так, у ній можуть використовувати, і використовують не надто чисті прийоми. Проте під час отаких дебатів і позначених можливих поворотів відпрацьовується модель поступального руху. Втрати очевидні, але це нормально в громадянському суспільстві, головна мета якого — уникнути однаковості, фарбування в один колір. Це не розкол нації, а боротьба протилежностей.
Інша справа, що не повинно бути такого різкого протистояння. Але це вже результат діяльності політиків, які намагаються нікого не пропустити на свою територію, хоча політика повинна вибудовуватися на свободі мислення...
— ... Інтересі внутрішнього ринку...
— І тих процесах, які сьогодні відбуваються в усій світовій економічній системі. От цього ніхто не повинен забувати, адже ми — частина цієї системи. І не забувати про цілісність України. Ця цілісність повинна зберігатися за будь-яких підходів. Ворожість не повинна отак гостро виявлятися, бо вона повертається рикошетом, у тому числі зростанням проблем в економічній сфері, що, у свою чергу, неминуче ускладнює розв’язання непростих соціальних проблем.
— Те, що відбувається, можна вважати також результатом недомислення у виробленні й використанні реального економічного механізму.
— Тому політики та економісти дедалі чіткіше заявляють, що так і не знайдено формулу реального економічного зростання, котре задовольняло б інтереси всієї країни, всього населення, а не окремих його груп і кланів, що в чинній моделі апріорі закладено великі протиріччя. З одного боку, в нас справді небувалі темпи економічного зростання, якими країна може тільки пишатися.
— І в чому протиріччя?
— Якщо оцінювати якісну сторону, ми побачимо величезний розрив між зростанням і його змістом. Бо якісного змісту темпів ми практично не можемо відчути на рівні населення. Ефективність, продуктивність також відстають від належних рівнів. Вочевидь темпи зростання неадекватні зростанню середнього класу. Його гальмують усіма можливими способами, а надто свавіллям чиновницького апарату. Останній щораз збільшує проблеми середнього класу — основи підприємництва в кожній справді демократичній і справді розвинутій країні. І хоч би хто прийшов до влади, він змушений буде з головою поринути насамперед у розв’язання цих проблем, інакше все це увійде в суперечність із передвиборними обіцянками, і не тільки з ними.
— До цього не звикати.
— Але в цьому випадку ще більше позначаться кризові риси в суспільстві. А саме — макроекономічна розбалансованість, оскільки дисбаланс між зростанням заробітної плати й продуктивністю праці — наявний, між темпами зростання й ціноутворенням — очевидний, між експортом та імпортом — поза сумнівом. Інфляция наближується до 10% річних, облікова ставка Національного банку зросла з 7 до 9 відсотків. Ми зараз, приміром, охоче показуємо нову якість відносин з Росією, ніби тут досягли особливого успіху. Зростання справді перевищує тридцять відсотків. Але, з другого боку, упускаємо свої експортні можливості із західним ринком. А це теж дисбаланс.
А розрив між витратами й доходами, між розвитком промисловості, особливо тієї, котра має супервисокі темпи економічного зростання, і фінансовим сектором? Хіба можна вважати нормальною банківську ставку в 18 відсотків по довгострокових кредитах? У Китаю, що сьогодні йде семимильними кроками, ця ставка не перевищує 5,5 відсотка та її вважають дуже високою. Ми бачимо, що за таких високих банківських ставок наш бізнес орієнтується не на внутрішні, а на західні кредити. Ми підійшли до тієї межі, коли наша банківська система начебто гальмує свій розвиток. І для посилення конкуренції нам потрібно активніше залучатим інвестиції Заходу в банківський сектор. В Угорщині, приміром, 50% банківського сектора в руках іноземців.
Зрозуміло й те, що стійке зростання сьогодні потребує підтримки демократії, без якої неможливо розвинути ефективні й надійні механізми господарювання в ринковому середовищі, що потрібні нові погляди на приватну власність як таку. Але наші соціал-демократи ніяк не хочуть поступитися принципами й ні в якому разі не хочуть допустити приватну власність на землю. А без цього вже неможлива не тільки інтеграція в Європу, але й у простір російського економічного впливу, у простір СНД. Подивіться, з ким ми торгувати збираємося? З тими країнами, де проблема приватної власності на землю вже вирішена. Нас випередили й на цьому напрямку. Тому земля й залишається в хиткому середовищі й не дає потрібного країні й населенню результату. Звідси зростання цін на продовольство, інші негаразди соціального характеру. З другого боку, у країні немає законодавчого захисту власності. За таких умов бізнесмени змушені захищатися через корупцію у силових сферах влади.
І майбутньому лідерові держави від рішення такого роду проблем нікуди не дітися. От про це зараз потрібно говорити всім командам. Як стимулювати економічне зростання, зорієнтувавши його у бік ефективності —зниження витрат виробництва, зростання продуктивності тощо? Потрібно більше уваги до підвищення ефективності державного підприємництва.
— Поясніть, про що, власне, йдеться?
— У руках держави ще й досі перебуває величезний шматок власності. І, судячи з усього, ця частина господарського сектора вкрай неефективно управляється. Можна сказати навіть так: керування самим цим процесом, власне кажучи, втрачено. На користь такого висновку свідчить динаміка розвитку державного сектора, де ми практично нічого не нарощуємо з погляду інтересів бюджетного надходження. Ми тільки все розпродаємо за копійки, щоб поповнити бюджет за складних обставин. А цей сектор має ефективно працювати, стаючи фактором реальної конкурентної боротьби. Цього немає. Тому що немає ефективного менеджменту керування державною власністю. Ми втратили цю галузь. Зокрема й тому, що допустили сюди великий бізнес. Основна маса цього капіталу сьогодні опиняється у невеликого числа олігархів, котрі на корню придушують дію такого надзвичайно важливого ринкового механізму, як конкуренція. Отже, й доход ділять між кількома родинами в інтересах, далеких від загальнодержавних. Це свідчення того, що ми досить неефективно розпорядилися приватизацією. Олігархи ростуть. Їхній прибуток зростає, а середній клас не формується. Звичайно, за цих умов конкуренція не дає можливості формувати приватний бізнес. Ми також не визначилися з оптимальним співвідношенням у приватизації державної власності для досягнення припливу прямих іноземних інвестицій. Плюс надмірна «ретельність» адміністративного апарату, чиновників, силових структур. В. Путін намагається хоча б частково обмежити олігархів. Це складно, ефективного результату немає.
Але якщо в держави немає ефективної державної власності, що дає гідний доход, а ситуація погіршується продажем стратегічних об’єктів, за рахунок чого вирішувати проблеми поступального розвитку? Нам важливо зрозуміти, що формулу економічного зростання не можна вибудувати на якихось традиціоналістських підходах. Потрібні неординарні рішення. І якщо ми найближчим часом не визначимося із простором і не настроїмо нарешті економічний механізм, то нинішні наші труднощі здадуться дитячим белькотінням порівняно з проблемами прийдешніми.
— А якою саме Ви бачите її, ту формулу?
— Тільки не в рішенні проблеми поїздок, мов. Це важливо, але не визначає головного — не дає реального економічного зростання. Тим більше, ми бачимо, що й у самій Росії такого зростання немає. А тільки його зовнішній прояв, скоріш спричинений нафтовим ефектом і зростанням цін. Але тільки на сировині далеко не заїдеш. А якщо реального зростання немає, то де тоді модель? Її теж немає як такої. Ми бачимо, що в Росії досить серйозно виявляє себе інфляція, що там теж не дуже просто впроваджуються ринкові відносини, що Росія теж іще тільки шукає свою модель, що вона зі своєю ідеологією не вийшла повною мірою на Європейський простір.
З другого боку, ми бачимо модель ЄС, що в умовах глобалізації хоча і повільно, але все-таки набирає реальні обороти, вибудовуються нові відносини в умовах трансатлантичної конкуренції, тобто на всьому світовому просторі. Бачимо й те, що власне ресурси не так уже й сильно впливають на загальний економічний розвиток. У США близько 4 відсотків зростання, Європа йде в межах 3 відсотків. А інфляція становить 0,1-0,2 відсотка на місяць. У нас темпи зростання валового внутрішнього продукту за дев’ять місяців 2004 р. становили 13,4 %, а зростання цін на промислову продукцію за цей період — 18,4%. За останні 12 місяців зростання цін на товари народного споживання переступило критичні значення і становило в середньому 10,7%. В економіці країни накопичується великий інфляційний потенціал.
— Що може бути важливіше за сировину, за яку точаться сучасні «демократичні» війни, нагадаю, не без прямої участі України, і яка все-таки вже дуже близька до вичерпання?
— Однозначної відповіді на це питання немає, так само як і прямого рішення. Але вони все-таки проглядаються, і передусім у тому, що продукція України повинна стати конкурентоспроможною. Чи не найголовніший ринковий чинник. Поки що його параметри не на нашу користь. Експорт зменшується, імпорт наростає, що свідчить: конкурентоспроможність падає. Конкурентоспроможність в умовах глобалізації пов’язана з інноваціями й інвестиціями, тобто, насамперед, з науково-технічним прогресом. Наука стає найактивнішою ринковою силою. Так було завжди, але ніколи не виходило на перший план з такою гостротою. Той, хто більше розробляє нових конкурентоспроможних продуктів, той і утверджується на світовому ринку.
Не випадково сьогодні ринкова ситуація в країні оцінюється числом зареєстрованих патентів. Хто посідає ці патентні позиції? Групу лідерів формують: Японія, де припадає 164 патенти на мільйон чоловік, Німеччина, де ситуація оцінюється в 127 патентів, США — 111 патентів, Великобританія — 92.
— У нашій практиці про цей показник просто забули.
— Тому й усі наші розмови про інновації виходять абстрактними. У держави сьогодні практично немає великих джерел для наповнення бюджету. Але ж наука все ще в руках держави. А вона може й повинна відігравати набагато помітнішу роль у створенні економічної моделі держави. Саме нові продукти і виробничі процеси є мотором економічного зростання. На шляху до прогресу у ЄС, Японії та США нині розгорнулася всесвітня гонитва за інвестиціями. От де насамперед треба формувати серйозне зрушення. Адже не випадково уряд Німеччини з 1998 року витрати на науку збільшує на 20 відсотків і в сукупному бюджеті витрати на науку становлять до 3 відсотків. Інакше кажучи, нам потрібні амбіційні наукові проекти. Скажімо, нам треба визначити 5-10 основоположних інновацій, з допомогою яких Україна може створити новий економічний потенціал для виробництва конкурентоспроможної продукції на світовому ринку.
Ми весь час заявляємо — не можна впускати іноземців, своїм буде гірше. Лякаємо народ капіталізмом. Зараз, приміром, у Німеччині функціонує майже 22 тисячі іноземних фірм. І серед них 500 — найбільших у світі. Мало того, що у них зайняті майже 2,7 мільйона працівників, вони всі орієнтовані насамперед на продукцію передових технологій, за останнім словом науки і техніки. Обсяг інвестицій, за даними Німецького федерального банку, за 2003 рік становив понад 11 мільярдів євро. У розвинутій Німеччині! Тому й розвинутій, що реалізує отаку інноваційну модель, що передбачає цільові витрати бюджету й концентрацію науки.
Сьогодні 7 мільйонів наших фахівців перебуває за кордоном. Трагедія народу й держави, котра не зуміла й не схотіла гідно оцінювати працю новаторів. Давно настав час ставити питання, як нам повертати наших учених, яких ми втратили через вкрай низьку оплату їхньої праці. Силоміць ми нікого не повернемо. І не треба силоміць. Лише гідним заробітком, кращими умовами праці й зацікавленим використанням її результатів.
Якщо не залучимо цей потенціал, якщо не підведемо до нього ефективні стимули оцінки праці, тоді потрібно буде все купувати за рубежем. А купувати завжди складніше, оскільки це як сировинний ресурс, від якого доход менший, ніж від готового продукту.
— У передвиборній кампанії про це й мови нема.
— Тільки й чуємо: «схід—захід», у кого більше червоних плям, у кого синіх. А внутрішній зміст наших робочих механізмів, як забезпечити з їхньою допомогою якісне зростання? Які джерела наповнення бюджету для нашого соціального розвитку, що застряг на дуже низькій межі? От у чому стратегія. А хто на це орієнтується? На конкуренцію, вільне перетікання капіталу, свободу підприємництва й приватної власності, ціноутворення, еквівалентний обмін? Глобалізація ставить вимоги до свободи переміщення капіталу, робочої сили, послуг, товару. А вона стосується всього простору. Не тільки на російському напрямку. Адже ринок саме в цьому, і ні в чому іншому. Тому не можна бачити в одному тільки друга, а в іншому — тільки ворога. Адже на загальносвітовому просторі вже й Америка інша, і Китай інший, і Європа. І Росія вже інша. Тому ми не повинні нагнітати атмосферу непримиренності, а поготів ділити на частини власну країну. Це витрати передвиборної кампанії. Ми повинні, насамперед, дотримуватися стратегії відкритості простору. Надто для високорозвинених країн. Тому що, чим більше до нас прийде цивілізованого капіталу, тим міцнішою стане наша власна економічна база.
