Капітана Миколи Мазуренка і старшого помічника Івана Сощенка, засуджених в Іраку «іменем Аллаха, Милостивого і Милосердного», на батьківщині не виправдали. Але «іменем України» їх відпустили додому.
Ми розмовляли в приміщенні Верховного Суду напередодні того щасливого дня, коли вони врешті-решт усі разом повернулися до рідної Керчі. Уперше після тривалої розлуки. Історію капітана судна «Навстар-1» Миколи Мазуренка і старпома Івана Сощенка тепер знає вся Україна. Але те, що пережили їхні близькі та вони самі, неможливо передати словами.
Коли колегія палати з кримінальних справ Верховного Суду України оголосила своє рішення, дружині старпома Юлії Сощенко стало зле. «Жарко якось зробилося, недобре...» Дихати стало важко, сльози текли самі собою і боротися з цим було неможливо. Рішенням Верховного Суду її чоловікові було даровано не тільки довгоочікувану волю, а й повернуто утрачену віру в справедливість.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова, яка брала участь у засіданні, назвала це рішення вимушеним компромісом. Суд лише частково задовольнив касаційну скаргу адвоката ув’язнених, залишивши постанову Апеляційного суду міста Києва чинною і лише пом’якшивши морякам покарання з 7 років до одного року двох місяців 25 днів. Саме стільки вже провели у в’язниці капітан Мазуренко і старпом Сощенко. На суді моряки знову заявили, що не визнають своєї вини. Намагаючись домогтися виправдувального вироку, захист просив Верховний Суд скасувати рішення київського Апеляційного суду і повернути справу на повторний розгляд. Але в цьому було відмовлено. Не допомогли і доводи про грубі фактичні та юридичні помилки, що їх, за словами адвоката Григорія Гінзбурга, було допущено Київським апеляційним судом. Адаптуючи вирок іракського суду до українського законодавства Апеляційний суд «приписав» морякам те, чого вони не робили. Так вони стали контрабандистами, навіть не перетинаючи кордонів Іраку.
За словами Юлії Сощенко, документи в матеріалах справи з’являлися в міру того, як їх вимагав адвокат. Українські переклади іракських вироків (а їх було кілька, у тому числі й виправдувальний) рясніють протиріччями. Апеляційний суд не мав у своєму розпорядженні всіх необхідних, з точки зору захисту, документів — він не спромігся їх затребувати з Іраку.
За твердженням адвоката, екстрадиція теж була проведена з порушеннями. «Я вважаю, що сама Європейська конвенція про передачу засуджених для відбування покарання тут застосована незаконно», — сказав в інтерв’ю «ГУ» Григорій Гінзбург. На думку адвоката, українське МЗС не повинно було керуватися цим документом під час проведення переговорів про екстрадицію з Іраку, тим більше що ні Мазуренко, ні Сощенко не визнавали себе винними. А клопотання стосовно екстрадиції наші дипломати почали ще до того, як іракським судом було розглянуто скаргу моряків.
Після оголошення рішення колегії суддів Верховного Суду Гінзбург сказав, що задоволений таким закінченням справи. «Мої підзахисні на волі — це перше і головне завдання». Але з правової точки зору, на його думку, суд мав усі підстави вирішити справу кардинально — «застосувати 41-ю статтю КК і звільнити моряків від відповідальності». До речі, в цьому разі його підзахисні могли б вимагати компенсації моральних збитків за час перебування в українському СІЗО...
«Верховний Суд врахував усі обставини цієї справи, переконливість захисту й Уповноваженого та ухвалив дуже справедливе рішення, — сказала Ніна Карпачова. — Хоча, на мою думку, ці люди є невинними, і суд повинен був би ухвалити виправдувальний вирок.» Вона нарікала на недосконалість механізму екстрадиції. Давши на неї згоду, Мазуренко і Сощенко практично позбавили суд можливості переглянути вирок. Хоча в той момент вони не усвідомлювали всіх наслідків свого рішення, та й вибору особливого в них не було. Документ моряки підписували в Абу-Грейбі, звідки аж ніяк не всім пощастило вийти живими...
«Сидячи 10 місяців в Абу-Грейбі, я щодня лягав спати і думав, чи прокинуся вранці живий?» — розповідає капітан Микола Мазуренко. Деякий час Микола Дмитрович сидів в одній камері із саддамівським віце-прем’єром Таріком Азізом. Мазуренко чудово знає англійську, і вони подовгу розмовляли — про родини, про дочок, про війни справедливі та несправедливі... Решта співкамерників до іновірців дружніх почуттів не виявляла. Рідкими бажаними гостями в пеклі в’язниці з того, мирного, життя були звичайні горобці — вони цвірінькали зовсім по-нашому і з задоволенням приймали від капітана підношення у вигляді хлібних крихт. За гостинність Мазуренка було покарано охороною — його на дві доби прикували наручниками до ґрат, не давали їсти і пити — за те, що сипав на підвіконня хлібні крихти. Карали і за менші провини, і просто так — щоб більше не кортіло. «Газом труїли щодня». Крім того, чотири рази на тиждень для профілактики ув’язнених змушували пробігати через шеренгу поліцейських з кийками...
Годували у в’язниці добре, але харчі кидали просто на землю. В «Абу-Грейбі» проти людини оберталося все, що в мирному житті нам дороге і звичне, — навіть вода. «Я — моряк з піввіковим стажем, 30 років капітаном ходжу, ніколи не думав, що вода може бути такими тортурами, — каже капітан Мазуренко. — Нас заводили в душ і протягом 45 хвилин мили холодною водою за температури в камері плюс 7. Ти ставав синій, як курча, котрий пройшов від Владивостока до Криму... А коли везли до слідчого — 35 кілометрів, саджали до машини і на голову надягали поліетиленовий мішок, туго зав’язуючи його навколо шиї. У машині спека — градусів 50. Через десять—двадцять хвилин «людина в мішку» непритомніла... Потім її нашатирем приводили до тями...» На щастя, наші моряки не зазнали всіх принижень, яким в Абу-Грейбі піддавали іракців, але все це відбувалося на їхніх очах.
Про жахи Абу-Грейб він міг би багато чого розповісти і Міжнародній амністії, і іншим правозахисним організаціям. «Нехай тільки відправлять мене до Страсбурга. Я готовий розповісти, і ніякої компенсації мені за це не потрібно. Я зроблю це винятково заради того, щоб люди знали, що відбувалося в Іраку».
Капітанові танкера Миколі Мазуренко зараз 69, і до його діабету за час перебування у в’язниці ще додався солідний «букет» (бронхіальна астма, ішемія, гіпертонія), «а тепер ще й ноги відмовляють — ходжу, хитаючись». Обидва моряки потребують серйозної медичної реабілітації. У СІЗО Іванові Сощенку виповнилося 48 років — у вересні.
— Може, рано про це говорити, але чи не думаєте потім пошукати роботу десь на суші? — запитую в Івана Івановича.
— Не знаю поки що, спочатку відійти від цього треба. Але після Іраку я замислився — а чи варто ризикувати своїм життям, працюючи в таких умовах?
Юля Сощенко каже, що в першу ніч після звільнення її чоловік не міг заснути — все думав, пригадував... «Йому потрібен відпочинок, за місяці перебування в іракській в’язниці його здоров’я помітно погіршилося. Сивий став, худючий...»
Капітан Мазуренко хоче написати книгу — про все, що їм довелось пережити за цей рік з лишком. Можливо, там буде й історія про те, як його онук, 10-річний Микита, умовляв маму і бабусю взяти його до Києва. Хотів написати плакат «Дайте волю дідусеві!» і виставити його перед Верховним Судом. Він добре засвоїв, що навіть морські вовки потребують любові та захисту...