Пригадую події шестирічної давнини, коли донька вступила до вузу. Тоді з них узяли підписку про те, що після закінчення навчального закладу мають відпрацювати за направленням. На тлі суцільного безробіття це вселяло певну надію. Та ось минуло шість років. Але замість працевлаштування деканат почав вимагати від випускників довідки про те, що вони вже працевлаштовані. Не полишаючи пошуків роботи, подали і ми таку фільчину грамоту. Власне, це і наштовхнуло мене на дослідження.
Насамперед цікавило, чи проводять на рівні держави моніторинг, яких спеціалістів потребує країна, яка перспектива їхнього працевлаштування тощо. В Міністерстві освіти і науки України, на жаль, конкретних цифр не почула. Загалом у країні понад 2000 вузів. Щороку Кабмін затверджує державне замовлення на підготовку висококваліфікованих кадрів для народного господарства країни. Приміром, нині велика потреба в металургах, спеціалістах будівельної, харчової галузей, ще великий попит на дизайнерів. Також враховують виконання державних програм «Вчитель», Програми цільової підготовки національних кадрів для соціально-культурної сфери Криму, про підготовку фахівців для роботи в сільській місцевості. Останніми роками збільшили кількість спеціалістів будівельної галузі, комп’ютерних технологій. Тож не можна сказати, що все пущено на самоплив. Але це стосовно державних вузів і державного замовлення. Та й де гарантія, що вони працюватимуть саме там, де їх потребують, приміром, сільським лікарем чи вчителем? До того ж у нас дуже багато приватних навчальних закладів, які працюють за власними схемами і готують фахівців переважно гуманітарних спеціальностей, яких і так забагато. Одне слово, підвищуємо освітній рівень нації. Нині ми маємо 25 відсотків людей з вищою освітою. Щоправда, на Заході ця цифра 45—50. Але не треба забувати, що й рівень технологій у цих країнах набагато вищий і спеціалісти там затребувані. А нашим вузам байдуже, куди підуть їх випускники, і роботодавці через велику пропозицію теж не поспішають співпрацювати з навчальними закладами. А це — чи не єдиний спосіб навести лад на ринку висококваліфікованої робочої сили. Коли б вузи співпрацювали з роботодавцями і на державному рівні відстежували цю проблему, ми не мали б клопоту з працевлаштуванням. А так вузи ростуть, як гриби після дощу. Єдине, що додає оптимізму: молоді люди почали відповідальніше ставитися до вибору вищого навчального закладу і самі стежать за ринком праці. Їх цікавить, яка матеріальна база, якого рівня викладачі: визнання диплома за кордоном тощо. Тож можна сподіватися, що недобросовісні вузи відсіються через незатребуваність, а натомість прийдуть професіонали. Тільки коли це буде? А поки що всі хочуть навчатися: де завгодно, аби здобути освіту. Батьки віддають останні гроші, а отримуємо посередніх спеціалістів, та ще й, дуже часто, не тієї професії, якої потребує ринок. Хто наведе лад в освітній галузі? Запитання майже риторичне.
Щоправда, днями ВР прийняла Закон «Про забезпечення молоді першим робочим місцем». До того ж тим підприємствам, що візьмуть на роботу людину без стажу, щомісяця нараховуватимуть дотацію. За даними, які озвучили на слуханнях у Верховній Раді, рівень зайнятості молоді нині становить 41,7 відсотка, а кожен третій, не виключено, може стати безробітним. Тож сподіватимемося, що такий закон своєчасний, звісно, якщо його виконуватимуть. Як то кажуть, поживемо — побачимо.