Робота і зарплата

На початку тижня діючий Прем’єр-міністр Віктор Янукович на зустрічі з головою Федерації профспілок України Олександром Стояном заявив про пропозицію уряду збільшити до 35—40 відсотків частку зарплати в собівартості продукції.

Зазначимо, що, за словами, озвученими прем’єром, зарплата не перевищує 10—12 відсотків собівартості продукції, що робить українців практично найдешевшою робочою силою в Центрально-Східній Європі. Відкритим залишається питання, звідки у Віктора Януковича ці дані? Якщо останніми роками офіційна статистика їх не надавала загалом, і тим самим профспілкам зокрема?

Утім, в уряду, зрозуміло, свої можливості. Але ще три—чотири роки тому, наприклад, у собівартості тонни металу — найходовішого на світовому ринку українського товару — зарплата становила не більш як 6 відсотків. Не думаю, щоб за цей час пропорція збільшилася удвічі. Про ціну робочої сили в інших галузях, окрім банківської сфери, годі й казати. Принаймні, за свідченням медиків зарплати шахтаря сьогодні не вистачає навіть на фізичне відновлення організму.

До слова, дешевизна праці багато в чому визначила розвал економіки СРСР. Хоча офіційно за старих часів частка зарплати не опускалася нижче за 24 відсотки собівартості і виплачували її регулярно...

Не треба бути «продвинутим», щоб побачити: ми живемо в епоху невиплачених зарплат і підриву всякої мотивації до чесної праці. Бо за неї одержуємо копійки.

За даними Держкомстату, станом на 1 жовтня 2004 року громадянам України за їхню працю не виплачено один мільярд 331 мільйон гривень. До того ж левову частку, більш як 60 відсотків, заборгували своїм працівникам підприємства недержавного сектору економіки! Саме ті роботодавці, які приватизували основні фонди і з якими уряд та профспілки мають намір, цитую, «дуже швидко зробити Україну справді соціальною державою».

Питання, як українці примудряються виживати за мінімальної зарплати майже удвічі нижчої офіційно затвердженого ВР прожиткового мінімуму у 362 гривні 63 копійки, як і раніше, є віртуальним. Принаймні, у забалотованій постанові уряду пропонувалося передбачити разом із бюджетним комітетом у проекті держбюджету-2005 мінімальну зарплату не менш як... 70 відсотків від прожиткового рівня в розрахунку на працездатного громадянина! А де йому, бідоласі, наскребти тридцять, що їх бракує? У яких засіках?

Дешевизну робочої сили в колишньому СРСР пояснювали перекачуванням адміністративно-командними методами доходів прибуткових підприємств у збиткові, непосильними витратами держави на військово-промисловий комплекс, низькою продуктивністю праці за загальної зайнятості.

Сьогодні ми вважаємо себе ринковою державою. Український ВПК повалено на обидві лопатки. Мільйони наших співгромадян, не знайшовши роботи у своїй країні, працюють за кордоном. Тоді чому така низька наша зарплата? Куди спрямовують додатковий продукт або, за Карлом Марксом, додаткову вартість?

Самі ми про це скромно мовчимо. У ліпшому разі мало не пошепки тлумачимо між собою за кухлем пива. Але кособокість нашого так званого ринку очевидна для всіх, крім наших ідеологів і керманичів. Минулого тижня представник Світового банку Джон Литвак офіційно представив у Києві Меморандум про економічний розвиток України, в якому побудовану за роки незалежності модель названо «економікою інсайдерів».

У перекладі на зрозумілу мову це означає, що наш з вами добробут цілком і повністю залежить від доброї волі незначної кількості найбільших фінансово-промислових груп. Котрі, як відзначив Джон Литвак, мають можливість обходити закони (цитую) «завдяки зв’язкам власності, особливим відносинам з органами державної влади, прямому тиску на суди та інші регуляторні інституції». А як засвідчує світова практика, економіка інсайдерів — навіть за найстрімкішого зростання ВВП і виробництва — ні до чого іншого, як до подальшої поляризації розподілу доходів не веде. Іншими словами, бідні стають ще біднішими, а багаті — ще багатшими.