Незвичайна історія сталася з визволителем Прикарпаття хмельничанином Володимиром Майборським. Під час наступу на Станіслав у селі Раківчику Коломийського району він повторив подвиг Олександра Матросова — закрив своїм тілом дзот. Бійці, які були свідками цього героїчного вчинку, кинулися вперед і були переконані, що Майборський загинув. Було відправлено подання щодo присвоєння йому посмертно звання Героя Радянського Союзу. Але Майборський залишився живим. Кулеметна черга пройшлася по його ногах. Санітари, які йшли за бійцями, підібрали його і відправили в госпіталь. Без однієї ноги, інвалід Майборський після війни повернувся в село на рідну Хмельниччину.

Збігло чимало років. І ось одного разу він випадково почув радіопередачу, з якої дізнався, що йому присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу, що рота солдат носить його ім’я, в казармі є ліжко Майборського і навіть створено про його подвиг пісню.
Чоловіку важко було в це повірити, якби не назва населеного пункту — Раківчика, під яким, як прозвучало, він загинув, а насправді був тяжкопоранений.
Майборський написав листа на радіо, що він живий. Це була сенсація! Звичайно, його відразу запросили до Івано-Франківська, де довгі роки шанували Майборського як померлого героя.


Комбат знаходить сина


До війни у Станіславі (колишня назва Івано-Франківська) стояла перша танкова бригада. Під час відступу у червні 1941 року офіцери не встигли евакуювати своїх дружин і дітей. Через три роки у березні 1944-го ця сама бригада у складі першої танкової армії під командуванням генерала М. Катукова повернулася на прикарпатську землю. Танкісти рвалися до Станіслава, де залишили на початку війни свої сім’ї, про долю яких нічого не знали усі ці роки. Форсувавши Дністер, вони здійснили легендарний рейд, під час якого протягом кількох днів були визволені Городенка, Коломия, Снятин, Тлумач, Надвірна, і підійшли до Станіслава.
Німці, які встигли оговтатися від несподіванки, зустріли їх шаленим опором. На теперішній вулиці Чорновола вперше проти танків в умовах вуличного бою були застосовані фаустпатрони, від яких багато машин згоріло. Зазнаючи великих втрат, бригада прорвалася до Тисмениці і тут зупинилася. Танкістів обступили місцеві дітлахи. Командир розвідроти Герой Радянського Союзу Володимир Підлабунський, пригощаючи їх цукерками, звернув увагу на одне хлоп’я. «Ти хто?» — запитав танкіст. «Це москаль», — відповіли діти хором.
Серце розвідника ніби щось відчуло. Він знав, що на Західній Україні так називали солдатських дітей. «Ану підійди сюди, — покликав він хлопця. — Як твоє прізвище?» — «Гавришко». «Гавришко? — здивувався той. — Почекай». І кинувся шукати Миколу Гавришка, командира танкового батальйону, чи, бува, це не його син.
Батько й дитина не бачилися три роки, але відразу впізнали один одного.


Подвиг слідопитів


У народному музеї «Герої Дністра» зберігається Книга вічної слави 1-ї гвардійської танкової бригади, що визволяла Прикарпаття. Її написали юні слідопити колишньої Івано-Франківської середньої школи № 14, яка сьогодні реорганізована в другу міську гімназію. Більше двадцяти років ці учні вели постійний пошук відомостей про подвиги воїнів згаданої танкової бригади і зробили неймовірно багато, щоб невідомі сторінки її біографії стали відомими.
Слідопити не обминули жодного бійця, відшукали рідних і зав’язали листування. Вони встановили і документально підтвердили, що в боях за Станіслав загинув 91 танкіст цієї бригади. Одночасно зацікавилися долею тих, хто вважався пропалим безвісти. У воєнних архівах за цією бригадою таких значилося 24. Важко повірити, але діти вияснили долю 12 з них! Уявіть, що почували родини, які завдяки юним слідопитам через багато років невідомості довідалися, за яких обставин і як загинули їхні син чи батько, побували на могилах і розсіяли всілякі людські підозри щодо їхнього зникнення.
Найзворушливі історії незабутні: за документами архівів воїн вважався убитим, а насправді залишався живим. Гвардії старшина, механік-водій танкового батальйону Степан Васильович Лабискін за документами загинув у селі Грушка Тлумацького району: «У цьому селі ми зустріли багато німецьких танків, — розповів ветеран у листі про події 1944 року. — Вступили з ними в бій. Я встиг роздавити дві протитанкові гармати фашистів, коли гармата мого танка заглухла. Заглух і двигун. Я завів його і тут відчув удар і страшний біль. Зламало руку і ногу. В гарячці виповз з танку на чиєсь подвір’я. Коли бій затих, мене знайшла господиня, принесла воду, кусень хліба. У неї пролежав два тижні».
Зі своїми рятівниками Марією Іванівною Барчук та Михайлом Івановичем Дузинкевичем танкіст зустрівся після тих подій аж через 40 років. «Що я пережив у Грушці — і лихій людині не побажаю. Це було пекло. Але, мабуть, доля моя така, що залишився живий...»
Визволення Прикарпаття тривало з березня до жовтня 1944 року. У боях полягло близько 15 тисяч радянських воїнів. За подвиги на прикарпатській землі тисячі бійців удостоїлися урядових нагород. 42 воїнам різних родів військ присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. 14 з них загинули на Прикарпатті.

Івано-Франківська область.