Минулої неділі останніми прозвітували у Києві майстри мистецтв та художні колективи Закарпатської області. Власне, їм випала нелегка місія поставити крапку в цьому тривалому і наймасовішому Всеукраїнському культурно-мистецькому марафоні, який, до речі, розпочався ще у квітні минулого року. Їхній виступ певною мірою позначився б на загальному враженні від усіх звітів. І якою ж була та крапка?

Перед початком звіту порівнюю їхню програму з іншими, і в мене напрошується закид режисерсько-постановочній групі: чи не проявила вона надмірну закоханість у свій регіон? Погляньмо разом. Пролог-оду «орлиному краю» назвали «Вас вітає Закарпаття». Виправдано, логічно. А далі — вокально-хореографічні композиції й пісні: «Легенда Карпат», «Рідний край», «Мелодії Тисянської долини»... Завершити цю низку творів про Закарпаття мала пісня «Золото Карпат». Мала, але вона не завершила...
На папері справді виразно помітна була перенасиченість творів про цей край. Який захоплює, вражає і надихає його постійних мешканців і тих, хто приїздить туди. Цей край справді вартий мистецької високості. Бо, як писав Максим Рильський, яке ж це слово приязне — «Карпати»! Отож не закидати треба, а дякувати багатьом митцям, що оспівують його. Керівникам закладів культури і мистецтв, художніх колективів, що плекають і зберігають притаманну саме йому дивовижну культуру, звичаї й обряди. І, мабуть, викликати заздрість у митців й аматорів усіх без винятку інших областей —також мальовничих і неповторних, що не створили стільки творів про них.
А що відбувалося на сцені поміж тими переліченими композиціями, піснями й танцями? За названим прологом слово надали Ужгородському симфонічному оркестру, який виконав «Святкову увертюру» Євгена Станковича і довів — йому під силу перлини світової симфонічної класики. Глядачі захоплено сприймали німецьку народну пісню «Дай мені, сестричко, руку», румунські мелодії й угорські візерунки.
Другий відділ концерту розпочався оригінальним номером — музичний твір Б. Сметани «Рондо» на трьох роялях чудово виконали шість викладачів Ужгородського музичного училища. Взагалі звучало багато справжньої, народної інструментальної музики (і що приємно — переважно місцевих композиторів) в обробці Віктора Теличка. Добре сприймався «Весняний вальс» за мотивами Й. Штрауса, «Ave verum corpus» В. Моцарта, естрадний блок-віночок «Талантів єдина родина» на музику багатьох композиторів.
У звіті прозвучало чимало пісень у виконанні солістів-вокалістів обласної філармонії, районних і селищних ансамблів. Цей концерт-звіт не схожий на жоден з інших областей. Він захоплював своєю пластикою, цілісністю. Цьому сприяло і скромне, але чудове оформлення сцени закарпатським пейзажем, а також картинами, що демонструвалися на відеоекранах.
У концерті було фактично два фінальні твори. Перший — «Молитва за Україну» на завершення першого відділення і «Заздоровна Україні» — наприкінці другого. Обидва твори глядачі слухали стоячи.
Була цілковита відповідність назві звіту «Самоцвіти срібної землі». А додати ще позолоти їм мала б пісня «Золото Карпат» у виконанні відомого Івана Поповича. Вона значилася в програмі, про участь у концерті цього співака повідомляв у своєму вступному слові перший заступник голови облдержадміністрації Степан Рибак. Та з невідомої причини Поповича не було у палаці «Україна». Не було заявленого в програмі і автора музики пісень «Золото Карпат» і «Троянди дарую тобі» Степана Гіги.
І такий подив чи несподіванка. Чомусь не було на звіті голови Закарпатської обласної державної адміністрації Івана Різака та голови обласної ради Миколи Андруся. Їх виручав Міністр культури і мистецтв Юрій Богуцький, який сказав чимало добрих слів про митців та аматорів Закарпаття, що їхній звіт останній і має бути яскравою квіткою в пишному букеті народних талантів України, створеному цією всеукраїнською мистецькою акцією.
Побажання міністра справдилися...

Київ.