Степан Пушик — поет, прозаїк, публіцист, драматург, пісняр, учений, фольклорист, громадсько-політичний діяч, народний депутат першого демократичного скликання, лауреат Шевченківської премії, премій фундації УВУ в Нью-Йорку імені Воляників-Швабінських, імені Стефаника, Чубинського, Ірчана, Копиленка, почесний член «Просвіти» і Національної спілки краєзнавців, член українського ПЕН-клубу та НТШ, професор Прикарпатського національного університету імені Стефаника, кандидат філологічних наук...

Степан Пушик — автор півсотні книжок, близько 120 пісень (та яких! «Любисток», «Треба йти до осені», «Козак гуляє», «Пісня про матір», «Яблука падають»). Особливо врожайним був цей рік, в якому письменник відзначив своє 60-річчя: побачили світ перші книги шеститомника, дві книжки для дітей — «Зелена Борода» і «Новинкар», збірка поезій «Сенети», в дорозі до читача книжка прози, з’явилося і видання про самого Пушика — «Слово і доля».

— Степане Григоровичу, що ви відчуваєте, дивлячись на довгі полиці своїх книг?

— Що життя не змарнував. Хоча, здається, був запрограмований на більше.

— Що в житті згадується найперше?

— Дитинство. Мама вийшла заміж за вдівця з двома дітьми і народила нас четверо. Коли помер батько, мені було 13, сестрі — 11, братові — шість і меншій сестрі — рік. Дуже бідували, а тут ще маму оштрафували, буцімто вона взяла кілька буряків у колгоспі. Мама від того захворіла, і я залишився в сім’ї за старшого. П’ятнадцятирічним працював на фермі. Щоб вижити, рятувалися вишнями, суницями. Жили в старій хаті, що протікала. Тож завжди мріяв збудувати для сестер гарні будинки. Що й зробив, коли став журналістом і письменником.

— Щоб так багато встигнути, треба бути дуже організованим...

— Життя привчило. Колись працював рахівником, старшим економістом і мусив плани та звіти здавати точно в строк. Три роки служив в армії, звик до дисципліни. Працював шість років в обласній газеті і знаю, що таке здавати матеріали «в номер». А ще мав добрих учителів, бачив, як працюють Олесь Гончар, Павло Загребельний, Роман Федорів, Роман Іваничук, Ліна Костенко. У Літінституті мій керівник Валерій Дементьєв радив: хочеш чогось досягти — щодня працюй або хоча б сиди за робочим столом вісім годин. Тож гасло «ні дня без рядка» — моє буквально. Лише щоденників, які веду вже сорок літ, маю 300 томів. А кожен том десь 200 сторінок. Думаю, в мене найбільший щоденник на планеті, більший навіть від щоденника корейця, якого занесено до Книги Гіннесса. Не кажу вже про записи усної народної творчості. Зокрема, на основі своїх фольклорних записів видав «Казки Підгір’я», «Золоту вежу», «Срібні воли», «Українські тости».

— Як складається ваш робочий день?

— Сплю шість годин на добу. Прокидаюсь о 5 ранку. Біжу до парку, до свого дуба, біля якого роблю комплекс вправ. Як нема снігу, ходжу по парку босий. З квітня по вересень щодня купався в Бистриці й у міському озері, а тепер більше влітку. Потім сідаю працювати або йду в університет читати лекції. Працюю, як правило, до 14-ї години. Тоді йду по редакціях або на базар. До речі, там зібрав фольклору не менше, ніж у наукових експедиціях. Повертаюсь додому — і знов за роботу. Чергую прозу, поезію, фольклор, наукові статті...

— Ви працюєте в різних жанрах. А який улюблений?

— Важко сказати. Вірші — як дощ: то кілька в день, то за кілька днів — один. Буває, до якогось рядка повертаєшся аж через 20 років. А проза — роман «Галицька брама» писав 10 років, «Страж-гору» — півроку. Драматургія — це ніби хочеш скинути з душі камінь. А пісня — то маленька драма, мікротеатр. Маю і свій жанр — роман з народних уст. У той час, коли рекомендували писати про людей праці і вихолощували з творів усе живе, я почав писати свою «фольклорну» прозу. Завжди хотів, щоб мої твори пахли Карпатами, весняною землею. Зібрав 15 тисяч приказок і прислів’їв, 500 казок, кілька тисяч пісень, примовок, переказів, загадок, ігр та забавлянок, коломийок, підготував два томи легенд. У свої твори намагаюся вносити нові слова, щоб збагатити нашу мову. Адже слова, як і люди, втомлюються. Одним треба дати відпочити, а інших узяти в танець, як молоду дівчину.

— А як виникла думка видати збірник українських тостів?

— Тости я збирав паралельно. Досі такої книги не було, і мені здалося, що це несправедливо стосовно нашого народу. А мій улюблений тост був надрукований у першому номері «Голосу України». Написав я його в залі Верховної Ради, а потім він поширився як народний. Ось він: «Музики, грайте! Зачаруйте грою! Нам вечір цей солодший од вина. Жіночий одяг так блищить, як зброя. Тож вип’єм за роззброєння, до дна!»

— Чи означає це, що жінки у вашому житті грають особливу роль?

— Відповідаю так: «Півміста я перелюбив, півобласті мене любило». А як серйозно, то з дружиною ми щасливо прожили 33 роки, ще чотири перед тим дружили. Виростили двох дітей, є троє онуків, які люблять дідові вірші і вже самі потроху римують.

— Ви з тих письменників, які заробляють на життя творчістю?

— Колись могло так бути, а сьогодні гонорарів майже не платять. Досі пам’ятаю свій перший гонорар 1959 року — 4 карбованці 40 коп. А високі гонорари почав отримувати тоді, коли став Шевченківським лауреатом. Потім усе «згоріло» і настали нелегкі часи.

— Праця в університеті — задля заробітку?

— Ні, мені дуже цікаво працювати зі студентами.

— Довгий час ви керували літоб’єднанням, вели літстудію для початківців. Чи суворий ви наставник?

— Ставлюсь до молодих дуже обережно. Але інколи треба і посварити, щоб людина пішла доброю дорогою. Та навіть літстудійці, що не стали літераторами, тепер принаймні можуть розрізнити, де література, де халтура, де ерзац, а де справжнє.

— У вас багато премій і нагород. Яка з них найдорожча?

— Шевченківська премія. У нашій сім’ї був культ Шевченка. Мати часто читала нам його, тож моє життя оповите цим святим іменем. Я очолював обласне товариство української мови імені Шевченка. Створив з телевізійниками фільм про Кобзаря у Казахстані. Організував вечір і кошти переказав на відновлення спаленої хати батьків Тараса. І живу на вулиці Шевченка, поблизу Шевченкового парку, де завжди стрічаю новий день.

— Відомо, що у вас гострий язик, на який не дай Боже потрапити...

— Язик мій — ворог мій, але і мій самозахист. Люблю грати героя, коли душа болить. Насправді ж хворобливо переживаю, коли мені насвинячать. Тому сам намагався нікому не чинити зла. Коли в 1972 році інтелігенцію примушували підписати листа, в якому схвалювалися арешти дисидентів, я відмовився.

— У вас завжди багато друзів. А де компанія — там і спокуса...

— Коли мав великі гонорари, то ми часто «водили козу» — ішли з однієї кав’ярні до іншої. Але після ГКЧП я розчарувався у багатьох своїх колегах. Та й творчість літературну, наукову завжди любив більше, ніж випивки.

— Ви відомий любитель розіграшів. Про це ходять цілі легенди!

— Якось я виступив у Верховній Раді і сказав, що Україну довели до того, що такий-то професор (який мені добре дозолив) ходить на лекції без шкарпеток. Після цього тому професорові стали надсилати посилки зі шкарпетками, навіть з Канади. А взагалі парламент й Івано-Франківськ я закидав пародіями й епіграмами.

— А вас удавалося комусь розіграти?

— Мені помстився гуморист Павло Добрянський. Якось я розклеїв оголошення, що він візьме на квартиру двох гарних студенток, дзвонити після 23-ї години. Павло здогадався, хто йому влаштував веселе життя, і відплатив: прочитав оголошення, що пропала собака в одних людей, і подзвонив їм, буцімто вона у мене. Дійшло до того, що те подружжя робило у моїй квартирі обшук. З’ясувалося, що пропала собака в колишнього кадебіста.

— Чи бувало вам соромно за якісь свої вчинки?

— Завжди роблю підсумок дня і часто себе картаю за якісь слова. Бувало, людина мені добро зробила, а не зумів їй віддячити. А бувало й навпаки. Думаю, кожен з нас має небесний комп’ютер, який визначає нашу поведінку, і з цим нічого не вдієш. Бог кожному з нас дає право вибору і каже: не спи, працюй! Але часто замість працювати ми шукаємо собі виправдань.

— А як рятуєтесь, коли на душі кепсько?

— Беру рюкзак, тікаю в гори. Зрозумів, що не мудріший за людей, які там живуть. Скільки я там зустрів талановитих особистостей, які почувають себе самотніми оленями, бо їх не розуміє оточення, з них сміються, бо вони не такі, як усі. Дай Боже те опублікувати, що я від них позаписував!

Івано-Франківськ.