Це перші рядки книжки «Квітка степова». Солідне, на 400 сторінок видання — літопис краю Жовтого Бика (так можна приблизно перекласти українською назву Сірогози). Створив його місцевий лікар, краєзнавець і поет за покликанням Юрій Безух, у якого нещодавно вийшла й збірка поезій «Коріння роду».
До слова, дві речі запам’ятовуються після зустрічей у Нижніх Сірогозах. Усі, з ким довелося спілкуватися, — люди, що корінням роду сягають у цей степовий край і вже через одного — спілкуються віршами!
Завітавши до редакції місцевої газети, ми з колегою, заслуженим журналістом України Любов’ю Лагутенко, надзвичайно зраділи зустрічі з Віктором Микитовичем Кутіщевим, який донедавна був головним редактором районки. 50 років він віддав «Червоному променю», 40 із них — на посаді керівника творчого колективу.
Давно на пенсії, проте від роботи спочиває лише рік. Усе сподівався, що приїдуть у степовий край дипломовані журналісти, як колись, за направленням. А довелося зміну готувати зі своїх, місцевих. Молодша колега Любов Гаражій — із двома дипломами: інститутів культури та педагогічного — виявилася здібною ученицею.
Радіє вчитель успіхам рідного колективу: районка перейшла на електронний набір, змінився дизайн, з’явилися фотознімки, яких на лінотипі не друкували відтоді, як закінчилися ще союзні запаси цинку для графічних пластин.
Спілкуватися з патріархом херсонської журналістики — сама насолода, ковток цілющої мудроти, свіжих образів. Усе життя Віктор Микитович, котрий першого вірша написав ще в дитинстві, «бавився» римою, а от збірку поезій видав тільки зараз.
— Умовив мене голова райдержадміністрації, поділіться, каже, своїм даром з людьми, нехай читають, — пояснює «причину» появи «Осенней сюиты» сивочолий поет. І читає нам те, що не увійшло до збірки. Вишуканими рядками він пише про буденні речі: город на обійсті, де працює залюбки, кошеня, що пропало з двору, день, що був невдалим, і навіть про те, як колись зрадив дружині.
Розповів Віктор Микитович, як, святкуючи своє 70-ліття в колі чоловіків, ті закинули: «А складеш вірша з сімдесяти, даруйте, слів-матюків, та так, щоб жодне не повторювалося двічі?..»
Уявіть собі, склав. І після довгих вагань та умовлянь (не для преси ж!) Віктор Микитович таки прочитав його нам. Шедевр! Хоч і нецензурний. «Діти, наш тато збожеволів», — тільки й сказала дружина, коли зізнався й прочитав їй.
Без перебільшення скажу: поезія Кутіщева — вивершене мистецтво. Інколи рядок по кілька днів шукаю, зізнався автор. Ну хто б ще так сказав про присадибний шмат землі:
«Когда не посещал его я день-другой,
В печали без меня он зарастал травой».
А ось про сусідську кішку, до якої залицяються усі вуличні коти:
«Она плыла, как тучка золотая»
(хай дарує, каже Микитович, Лермонтов).
Він не соромиться зізнатися читачеві у своїх вадах — без них не було б глибини відчуттів:
«Когда б за пазухой змею подчас не согревал,
Плененный не был соком винограда,
В кулачной драке если б крепко не был бит,
Я просто бы утратил ощущенье счастья».
Провідну думку своєї збірки Віктор Кутіщев визначає так: сердечна прив’язаність до батьківського краю, багатоманітний світ людських взаємостосунків, роздуми про минуле і день сьогоднішній. «Лежачим камнем никогда я не был», — назвав він вірш про себе.
 
Херсонська область.