Заміни фермерам не знайти

— Цього року фермерські господарства мого Васильківського району, — розповідає Леонід Семенович, — у держрезерв відвантажили дві тисячі тонн добірного хліба, за кожну тонну якого було обіцяно по 800 гривень. Та час минав, а з товаровиробниками, котрим гроші були конче потрібні, ніхто не квапився розраховуватися. Як і досі не розплатилися. Довелося мерщій, доки не пізно, продавати збіжжя іншим покупцям. Але щонайбільше по 580 гривень за тонну.

А хто, до речі, не спокусився на обіцянки держави, той не втратив нагоди збути зерно і по 700 гривень за тонну. То як назвати таку «витівку» держави?

— Або, — продовжує Чорнокнижний, — васильківці активно відгукнулися на заклик збільшувати площі під цукровими буряками. Виростили їх на п’яти з половиною тисячах гектарів. Та в розпал здачі коренів Ульянівський бурякоприймальний пункт раптом «затоварився». Ледве не заволав, щоб власники цукросировини стримувалися, не поспішали. Бо залізничники подавали вагони під що завгодно, тільки не під буряки, які починали псуватися. Та й як уповільнювати копання коренів, якщо стояла чудова погода?

А що коїться з тими кредитами, які для фермерів начебто пільгові? Таке враження, що для держави головне прокукурікати, ніби вона з усіх сил підтримує сільських товаровиробників, а потому хай хоч і трава не росте. Частково відсотки за користування пільговими позиками лише обіцяють компенсувати. Хоч задля цього ледве не щомісяця ще треба їздити і кланятися в облсільгоспуправу, як висловився Леонід Семенович. І фермери кланяються, та користі майже жодної. Чорнокнижному, скажімо, так і не повернули майже «гарантовані» 14 відсотків. Але навіщо, питає він тепер, цей посередник — облсільгосппрод? Щоб там водили за носа хлопців, а то й спонукали «ділитися»? Чому надані бюджетні кошти та не спрямувати відразу у ті банки, котрі за конкурсами здобували б право кредитувати фермерів? А чиновники у цій справі — як п’яте колесо до воза. Інша річ — фахівці зі своїми рекомендаціями і науковими розробками та новими технологіями в рамках дорадчих служб. Однак який рік про дорадчі органи на самоокупності, котрі працювали б із селянами на умовах договорів, лише язиками молотять — їх як не було, так досі й немає. Скільки ще чекати?

— Напрацьовано майже два десятки програм, мета яких — відроджувати і розвивати перспективні напрями і галузі в аграрному виробництві, — розповідає Леонід Чорнокнижний. — Щоб те саме тваринництво у багатьох своїх виявах і на сучаснішому рівні поверталося на село. Або ось садівництво, бджолярство тощо. Запевняють, що кошти на заохочення і підтримку виділяють. До того ж чималі — обчислюються мільйонами. Одначе де вони? Ми у своїй Васильківці якщо й діждалися, то лише мізерних копійок.

А як справді планувати свій бізнес бодай на найближчі 3—4 роки, коли тільки один з трьох фермерів у районі — а в області ще й менше — майже силоміць «вирвав» сяку-таку матеріальну допомогу?! Інші сидять на бобах.

— І тепер дедалі наполегливіше починають тлумачити, наче ефективні тільки великі формування, — бідкається Чорнокнижний. — То у Васильківському районі чимало фермерських господарств діють саме в межах недавніх колгоспів. Тому спершу скажіть, що це таке — великі господарства? Наскільки саме вони мають бути «більші»? І чому? Особливо якщо деякі спеціалізуються на насінництві чи вирощуванні племінного молодняка худоби. Гаразд, знайшовся інвестор, хазяйнує на значних площах. Але на паях, узятих в оренду. Завтра пайовики передумають чи знайдуть вигіднішого інвестора і заберуть свої наділи. Що залишиться?

Інвестор з купою грошей і селянин-землероб — різні, не сумнівається Леонід Чорнокнижний, люди. З різним баченням своєї місії та свого призначення і свого бізнесу загалом. Одна річ підприємець, котрому треба, доки «ярмарок», «молотити» гроші, і зовсім інша — сільський дядько, якому землю доглядати і порати вічно. Що робиться! Підготовлених фахівців з сільського господарства, себто освічених і дипломованих, у багатьох сучасних агроформуваннях нового типу залишилися одиниці. А якщо реформу задумано і проведено, щоб саме селяни ставали істинними господарями землі, то фермерам і віжки в руки, чи не так? І коли одні з них замахуються і на великі агроформування, а другі — хай і на дрібніші, але спеціалізовані, іншого, міркує Леонід Семенович, і бажати не треба. На селі мають правити бал люди від землі, які усім своїм єством люблять її і спроможні дати раду. І продовольча безпека держави уже залежить і чимдалі більше залежатиме від того, якою мірою матеріально спроможними стануть передусім фермери у своїх господарствах. Замінити чи підмінити фермерів та фермерські родини, селянські виробничі осередки ніхто й ніколи не зможе — ось у чому річ.

— А в нас помилково, навіть фатально саме і хилять нині до того, — каже Леонід Чорнокнижний, — наче від фермерів є ефективніші господарі чи розпорядники землі. Та немає, не було і ніколи не буде — світова практика про це свідчить. Інакше знову сіятимуть, доглядатимуть і плекатимуть урожаї поденники. А ми, фермери України, якби самі, об’єднані в асоціацію, за свої інтереси не стояли б горою, від нас давно і сліду не залишилося б. Якщо я й перебільшую, то, повірте, не набагато. Така правда.

Ось ще одна історія — цього разу з пільговими кредитами винятково для «дрібних» фермерських господарств. Для їх підтримки Дніпропетровщина отримала з держбюджету два мільйони гривень. Але взяти ці позички майже зась. Бо вигадали усілякі додаткові умови. Треба було брати лише у певний час, а повернути обов’язково до грудня. Хоч коли належало брати, відомо стало пізніше. Та й чиновники на місцях трактували «правила» на свій розсуд, і сперечатися з ними було марно. А чому, запитує ватажок дніпропетровських фермерів та приватних землевласників, було б не вчинити інакше? Підтримку пропорційно поділити на земельні площі, які обробляють малі фермерські господарства. Багато вийшло б чи мало на брата — інша річ. Але це було б і чесно, і справедливо. І справді корисніше загалом для агровиробників.

 

Дніпропетровська область.