Василь Овдієнко сорок років відпрацював водієм першого класу. І хоч йому вже 78-й, кермо старенького «Москвича» тримає міцно.

Випало і на його долю воєнне лихоліття. Призвали на строкову службу в 1944 році, гадав, визволятиме рідний край від німецьких окупантів, а його відправили на Далекий Схід — воювати з Японією. У 1945-му був поранений, внаслідок чого отримав інвалідність, відслужив 6,5 року, а після війни осів у Києві.

Квартиру, в якій проживає й нині, отримав ще у 1972 році. Та з того часу сталися зміни: померла дружина, Василь Федорович одружився вдруге. Діти підросли, одружилися, на старшого сина переписали одну кімнату, згодом він її продав, прийшли інші люди і стала квартира комунальною: дві кімнати займали вони з дружиною, третя була чужа.

— Власники третини квартири хоч і змінювалися, але всі були спокійні, миролюбні люди, — каже Василь Федорович, — аж доки в 2000 році не поселився новий мешканець. Чоловік, якого через пиятику покинула дружина, ніде не працював, любив залізти і в каструлю, і в холодильник — адже кухня у нас спільна. Але й це не все. Зовсім випадково мені стало відомо, що Вадим хворий на туберкульоз.

Розуміючи, що проживання в одній квартирі з хворим на туберкульоз небезпечне для подружжя Овдієнків, Василь Федорович звернувся до Дарницької райдержадміністрації з проханням розселити їх з сусідом. Його, як інваліда Великої Вітчизняної війни, 28 листопада 2001 року було взято на квартоблік під номером 110. За рік черга скоротилася на один номер. Неважко підрахувати: щоб отримати нову квартиру, на що Овдієнко абсолютно не претендує, йому треба чекати ще... 109 років.

Інвалід війни звернувся по допомогу до Київської міськдержадміністрації. Результату ніякого. А торік на святкуванні Дня Перемоги йому пощастило передати листа-скаргу особисто в руки Леоніду Кучмі. Оскільки Президент обіцяв втрутитися і допомогти, Овдієнко почав чекати. Але замість очікуваної допомоги він отримав чергову відповідь з району з підписами тих самих посадових осіб, до котрих не раз і сам звертався! Коло замкнулося.

Однак наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР від 08.02.85 р. затверджено «перелік хронічних захворювань, за яких особи, які страждають на ці захворювання, не можуть проживати в комунальних квартирах чи в одній кімнаті з членами своєї сім’ї». Серед восьми пунктів перерахованих небезпечних захворювань є і «туберкульоз легенів та інших органів».

А в Законі України «Про внесення змін до Житлового кодексу Української РСР», підписаному Леонідом Кучмою 29 червня 2004 року, частину першу статті 46 доповнено абзацом такого змісту: «Інвалідам Великої Вітчизняної війни і прирівняним до них у встановленому порядку особам протягом двох років з дати прийняття рішення про внесення їх до списку на позачергове одержання жилого приміщення, а з них інвалідам першої групи з числа учасників бойових дій на території інших держав — протягом року з визначенням права інвалідів Великої Вітчизняної війни і прирівняних до них у встановленому порядку осіб на одержання жилих приміщень перед всіма іншими категоріями позачерговиків».

Формально Василь Овдієнко захищений і законом України, і наказом Міністерства охорони здоров’я. Інша справа, що вони не діють, точніше, їх не дотримують, що, в свою чергу, сприяє поширенню небезпечного захворювання.

За даними Міністерства охорони здоров’я України, у державі лише протягом нинішнього року захворювання на туберкульоз становить 19 тисяч 384 особи, а у Києві, зокрема, 611 осіб. (Детально дивіться «ГУ» № 195 від 19.10.04 р., «Діалог»). Не будемо вдаватися в подробиці, що стає причиною виникнення цього страшного захворювання. Потрібно шукати шляхи, як його позбутися, чи бодай не давати йому поширюватися.

У подружжя Овдієнків родина велика — є діти, онуки. І ніхто не хоче поривати родинні стосунки, вони зустрічаються, ходять в гості. Виникає непрямий контакт з хворим, котрого необхідно ізолювати.