Єфросинії Іларіонівні Волочнюк днями виповнилося сто років. Ця жінка — шанована всіма у Каноничах Володимирецького району Рівненщини людина, бо весь свій вік чесно і тяжко працювала.
— Я була щасливою, доки був живий мій чоловік, — не приховує від людей свого суму старенька вдова. — Агафон завжди жалів мене, дітей, був мудрим, а ще — умільцем на всі руки. При польській владі його обирали сільським старостою — війтом, був шляховим майстром. Коли у нашому краї почали створювати колгоспи, йому доручили його організувати. Але не встиг: якось прийшли хлопці з лісу і вбили мого Агафона.
Відтоді Єфросинія Іларіонівна оплакує свого Агафона. Її можна зрозуміти: хіба позаздриш вдовиній долі? Сімейного воза легше тягнути у парі, ніж одному. Вдова тягнула його одна. Не лише тяжко трудилась у городній ланці місцевого колгоспу, а й на власному обійсті, городі, самотужки піднімала на ноги п’ятеро дітей. На жаль, двох з них поховала протягом одного тижня — важка хвороба забрала їх у вічність... Скільки сліз пролила тоді мати!
Втішало, зізналася жінка, хіба те, що у неї було ще для кого жити — для двох синів та доньки Галини, яка мешкає в рідному селі й допомагає матері. А також для онуків, які тішать стареньку, навідуючись до неї. Бабця Єфросинія у такі хвилини відчуває себе щасливою.
— На мою думку, літа не гнуть цю жінку додолу через її рухливість, — розповідає Каноницький сільський голова Жанна Янченюк. — Хоча й донька Галина допомагає матері, та теж не сидить без діла: потихеньку дає лад своєму городу, порається у хаті біля печі. Такий собі «живчик». А ще Єфросинія Іларіонівна за характером оптимістка. Коли ми прийшли привітати її зі сторіччям, вона випила за щастя-здоров’я «мінералки», а потім завела тужливої: «Ой догнала літа свої на калиновім мості. Ой верніться, літа мої, до мене хоч в гості».
Хто знає, які почуття і спомини вклала ювілярка у свій щемно-тужливий спів, а нам сказала:
— Зараз жити та й жити б, у Бога здоров’я просити. Пенсію одержую — вистачає, бо хіба багато мені треба у мої роки? Паливну норму щороку завозять... Дітьми й онуками пишаюсь. Чого ще просити у долі? Хіба що здоров’я та щастя дітям й онукам, усій моїй родині.
Рівненська область.
