«Крах»: два останні тижні з життя монстра
Підстаркуватий, сутулий чоловік на екрані ніжно цілує молоду жінку, котра за кілька годин має разом з ним піти з життя, зворушливо пестить по загривку вівчарку — мало не єдину істоту, яку він по-справжньому любить. Віддає накази маршалам і генералам уже неіснуючих армій та дивізій, розгромлених ворогом, що гнівно дихає в потилицю. Він втратив почуття реальності й не усвідомлює: це — катастрофа, крах його божевільної ідеї. Державу, яку будував, стирають з лиця землі, а нація, котрій обіцяв світове панування — гине. Чоловік запитує в особистої секретарки, як їй ведеться, обідає, його рука з виделкою зрадливо тремтить. Він дякує подавальниці, робить комплімент дружині вірного соратника — справжній джентльмен. На екрані — звичайна, нещасна, розгублена людина, котра невимовно страждає, робить дурниці — так, як кожен із нас, і мені її шкода...
Цієї миті ловлю себе на думці: «Ти збожеволіла: цей «нещасний» забрав життя 60 мільйонів людей, восьмеро з яких — твої родичі, залишив сиротами дітей, прирік на страждання півсвіту. Це ж — Гітлер!»
Звичайна людина?
Так, це Гітлер — рейхсканцлер, що правив Німеччиною упродовж майже 13 років. Уособлення зла, ненависті, горя. Згусток сліз моєї давно покійної мами, котра з його вини двічі ставала молодою вдовою, залишившись з чотирма малюками, і мільйонів таких само жінок. Вона все життя проклинала Гітлера. І якщо він досі не в пеклі, то тільки тому, що Господь не сотворив ще кари, яка могла б бути адекватною скоєному ним.
...Сиджу в затишному залі німецького кінотеатру, спостерігаючи за глядачами, які, прихопивши пакетики з традиційним поп-корном і пляшечки з кока-колою, зручно розсідаються у кріслах. І хоч вони різні за віком, але все-таки переважають люди аж ніяк не молоді, серед них чимало геть уже старих. Вони прийшли на перегляд майже тригодинного фільму німецького режисера Олівера Гіршбігеля і продюсера Бернда Айхингера про два останні тижні з життя чи не найжахливішого в історії цивілізації диктатора Адольфа Гітлера.
Гіршбігель зняв історичну драму, дія якої розгортається наприкінці квітня 1945 року — у проміжку між останнім днем народження Гітлера 20 квітня і його самогубством 30 квітня. Уже в перші кілька днів її переглянули сотні тисяч німецьких глядачів. І злякалися. Й не лише вони, а навіть товсті тижневики, які регулярно друкують страшилки з історії націонал-соціалізму. Озираючись самі на себе, вони запитують: невже тінь фюрера й досі тяжіє над суспільством?
Є чого лякатися, бо Гітлер і досі залишається своєрідним наркотиком, магнітом, котрий притягує до своєї персони людей незалежно від віку. Щойно на прилавку з’являється книжка чи журнал з портретом фюрера на обкладинці, їх миттю розкуповують. А за правих екстремістів, котрі сповідують його ідеї, на земельних виборах голосує дедалі більше виборців. Що неможливо пояснити: будь-які спроби зрозуміти це виявляються безсилими перед масштабами злочинів нацизму...
І ось фільм. У ньому майже немає самої битви народів, а лише епізоди: підлітки, що геройськи захищають Берлін, кадри хроніки, де наші справжні солдати по-справжньому гинуть у вуличних боях, бомби, від яких на місці будинків і величних пам’ятників залишаються лише глибокі вирви. Від того, що відбувається на екрані, втрачається реальність і хочеться втягнути голову в плечі або заховатися кудись далі й глибше, щоб не бачити й не чути смерті, яка насувається на тебе реально й невідворотно.
Утім, за задумом авторів, глядач мав дізнатися не про те, про що впродовж останніх шести десятиліть писали всі — про воєнні перемоги й поразки. А про те, як фюрер ніжно любив свою подругу, як піклувався про секретарку, який уважний був до «маленького» бюргера. Тобто про Гітлера-людину. Зауважу, що без тла злочинів, концтаборів і Бабиного Яру, мільйонів убієнних і страчених фюрер та його оточення мають цілком пристойний вигляд.
...Радянська Армія стискує кільце навкруги центру міста. Фюрер категорично відмовляється капітулювати й залишити столицю, щоб «стояти на сцені, коли завіса впаде». Однак «стояти» не дуже виходить: його душить істерика, він вибухає нападами сліпого гніву й риданнями, але віддає накази захищати місто до останнього солдата. А солдатів уже майже не залишилося: на барикадах — переважно підлітки. Безглузде кровопролиття можна припинити, але є наказ фюрера — «Берлін залишиться німецьким», і радянські снаряди віялом накривають німецьких хлопчаків разом з їхніми фауст-патронами.
Учасники, котрі не стали героями
Розвалюється не лише Третій рейх, а й світ кожного з героїв, що чекають кінця в бункері Гітлера, де переважно відбувається дія. Тут зібралися найближчі соратники, технічний і обслуговуючий персонал. Головні персонажі — фюрер, його давня подруга Єва Браун, котра незадовго до самогубства стала законною дружиною, Гімлер, Гебельс з дружиною і шістьма дітьми, особистий архітектор Шпеєр, лікар Шенк, секретарка Траудль Юнге. І вони — справжні, живі, оскільки фільм про два останні тижні життя Гітлера та його оточення вперше (!) знято за спогадами тих, хто був з ним тоді. Майже всіх уже немає, але автори фільму ще встигли записати їхні «живі» спогади. Серед них — розповідь секретарки Гітлера Траудль Юнге. Її спогади про фюрера — за кадром.
Усвідомивши, який кінець на нього чекає, Гітлер приймає рішення про самогубство. Каже Єві Браун і Траудль Юнге, що це буде просто, оскільки Гімлер про все подбав, і показує ампули з ціанистим калієм, упаковані в елегантні золотаві капсули. Пропонує секретарці залишити бункер. «Я залишаюся з вами, мій фюрере!» — каже Траудль. Патрон дає їй одну з капсул. «Данке», — робить кніксен дівчина.
Це цілком щиро зробили також чимало тих, хто сліпо вірив в ідею Гітлера, і не хотів жити без нього. Коли все закінчилося, група вищих офіцерів разом з лікарем рейхсканцелярії Шенком усе-таки вибралася з бункера і мала здаватися в полон радянським військовим, один з них сказав, що краще помре і розкусив ампулу. Шенк почав переконувати інших, що цей світ усе-таки кращий, ніж потойбічний, але його слова вже не мали жодного сенсу. Тоді він запитав, хто ще хоче піти вслід за фюрером? У відповідь пролунало кілька пострілів...
В те, що відбувалося у бункері, важко повірити навіть після всього прочитаного і побаченого в кадрах тогочасної хроніки: психоз і масове мародерство та самогубства, пиятика і вакханалія, розгубленість, страх перед неминучою катастрофою — майже антична драма. І це у німців, де, незважаючи на війну, все було враховане й передбачене? Хоч Радянська Армія уже давно перетнула кордон з Польщею, однак таке враження, що Гітлер і його оточення не були готові саме до такого кінця. Здавалося б, мав би спрацювати принаймні інстинкт самозбереження. Або бодай тривога за своїх рідних, про котрих вони мали б якось подбати.
Те, як ці люди поводилися в останні години свого життя, не вкладається в логіку здорового глузду. Магда Гебельс, котра в офіційній пропаганді уособлювала матір нації, привела в бункер, що обстрілювався радянською важкою артилерією уже під прямою наводкою, шестеро власних дітей — для «підтримання духу» тих, хто залишився з фюрером до кінця. Коли хтось пошепки сказав їй, що дітей краще б вивезти з Берліна, «мати нації» з тугою відповіла, що без націонал-соціалізму вона не бачить для них майбутнього. Після чого власноруч вклала кожному в рот ампулу з отрутою і стиснула їм щелепи. Шість разів.
Утім, зять Єви Браун — ад’ютант Гімлера Фегеляйн, чия дружина була вагітна, сказав, що не бажає брати участі в масовому самовбивстві й пішов додому. Гітлер наказав його стратити. Єва впала на коліна, благаючи пощадити сестриного чоловіка. «Немає чого жаліти зрадників», — відрізав Гітлер. Фегеляйна витягли з квартири й розстріляли.
Інші — офіцери всіх рангів із Залізними хрестами, врученими фюрером за відвагу, до свинства напивалися. На що головний ідеолог нацистського рейху Гебельс скептично зауважив: «Шануйтеся, панове, бо за сто років хтось зніме фільм про наші останні дні. Тож тримайтеся, аби глядачі не свистіли!» Кіно зняли за 60 років, але панове-учасники не стали, як сподівалися, його героями...
Живий Гітлер
Фільму, який показав би природного, а не карикатурного Гітлера, в Німеччині досі не було. За винятком хіба стрічки Вільгельма Пабста «Остання дія» за сценарієм Еріха Марії Ремарка, знятої 1955 року. В образі Гітлера режисер шукав смислові картини диктатора та диктатури, яка знайшла передбачуваний кінець у бункері. В результаті з ним розсварився автор сценарію, який хотів показати історію Гітлера як гучний фарс маленького бюргера, а фільм за кілька днів узагалі зняли з прокату: тодішня німецька публіка не хотіла озиратися у зовсім недалеке ганебне минуле, в якому зіграла не останню роль. Рана була ще свіжа. Стрічка з’явилася політично зарано.
Натомість за кордоном фільм, а його придбали 52 країни світу, мав величезний успіх. Приміром, у США «Останню дію» визнали кращим повоєнним фільмом. Але Пабсту це не допомогло: практично всі його наступні роботи були приречені на провал. Досі на роль «справжнього» Гітлера було накладено негласне табу. Документальні, навіть найжахливіші кадри — будь ласка. Але страх — подивитися в очі злу сковував суспільство впродовж тривалого часу. Втім, і Пабст не насмілився наблизитися до особистості Гітлера: знімаючи кадри, де фюрер каже, що війна програна, він ніби віддаляє від нього камеру.
Гіршбігель навпаки — показує Гітлера крупним планом, намагаючись спонукати глядача думати: як з хлопчика, котрий міг би стати, приміром, художником або продавцем картин, виріс масовий убивця? Навіть приречений, він віддає свої смертельні накази й ніхто не сміє йому перечити. На тлі картини звучать спогади Траудль Юнге, котра записувала накази Гітлера, зокрема й політичний заповіт. «Я думала, — каже вона, — що він покається за те, що скоїв. А він диктував свої сподівання на те, що боротьба триватиме, що ідеї націонал-соціалізму — невмирущі».
Очевидці кажуть, що фільм Гіршбігеля цілком точно передає атмосферу, що була в бункері, а актор Бруно Ганц — найкращий Гітлер з усіх, котрі грали його роль. А ще, що, можливо, тільки рідна мати могла б сказати, що це — не її Адольф. Як на мене, то Бруно Ганц — куди привабливіший від того Гітлера, котрого я бачила в документальних фільмах чи тогочасній хроніці.
Німецькі критики твердять, що фільм Гіршбігеля випробовує німецьку культуру пам’яті, а самих німців нарешті змусить прозріти. Бо ті, котрі колись підносили руку в привітанні «Хайль!», досі твердили, що ні про що не здогадувалися, а за скоєне має відповідати Гітлер з його оточенням. Люди старшого покоління тут і досі здригаються, коли чують слово «Сталінград». Але для них у цьому зв’язку кат і вбивця — Сталін.
На німецькому телебаченні є канал, де демонструються документальні стрічки про різні періоди німецької історії, зокрема часів Другої світової війни. Вони безжалісні й безкомпромісні передовсім щодо самої Німеччини. Але часто там можна побачити дію, так би мовити, без коментарів: знищені союзниками Дрезден, Гамбург та інші міста, пам’ятки архітектури, старовинні замки, радянський солдат вириває велосипед у жінки, фрау похилого віку розповідають про те, як їх гвалтували «червоні», як хапали на вулицях і, запхнувши до «телятників», відправляли на примусові роботи до СРСР — варварство та й годі. І це правда. А мені спадає на думку, що от коли б додати ще й коментар про причини, то, може, й справді нікому не захотілося б більше чужої землі...
Автори фільму теж обійшлися без коментарів. Але цього разу вони не потрібні. Вони нарешті порушили мовчазне й страшне табу щодо персони Гітлера, яке тільки могло бути для німця. Одні кажуть, що фільм — це посібник для майбутніх нацистів, які є тепер і ще будуть народжуватися. Другі — що він звільнив німців від облуди зачарування Гітлером. Треті — що нарешті можна зітхнути й позбавитися почуття колективної вини — живих учасників нацистського паскудства залишається дедалі менше. І забути про все.
Забути? Свого часу секретарка Гітлера Траудль Юнге написала книжку спогадів про пережите. Саме її взяв за основу розповіді режисер Олівер Гіршбігель, записавши реальний голос. Фільм закінчується документальною зйомкою: геть похилого віку фрау Юнге сидить на дивані у власній квартирі й розповідає, що вона завжди виправдовувала себе тим, що по молодості не усвідомлювала й не розуміла, що відбувається. Принаймні масштабів подій. А потім — за багато років після війни побачила меморіальну дошку на будинку, де мешкала
22-річна Софі Шолль, страчена есесівцями за антифашистську діяльність. «Тоді, — каже Траудль Юнге, — я збагнула, що коли розпочала працювати секретаркою Гітлера, мені було стільки само років, як Софі. І я збагнула, що могла знати все. Це було давно, але зараз мені дуже важко себе простити...»
...Фільм закінчився. Коли увімкнули світло, я мимоволі сказала: «Господи, як страшно!» Сусіда — респектабельний старий, неприязно зиркнувши, буркнув: «Насправді було страшніше...»
Кінозал спорожнів. Біля крісел залишилися пакетики з поп-корном. Їх так ніхто й не відкрив...
