На пероні біля кам’янецького поїзда гуляв «місцевий монітор» та вивчав, хто, куди й чого мандрує. Он молодиці тягнуть до вагона важкі торби із лоскітливим запахом. Це везуть на продаж у столицю копчену ковбасу. А в інших аж капає вода з торб — там скуплений за день на ринку домашній сир. Цей дядечко напакував картонні ящики яблук, вочевидь, везе онукам.
Молода родина вгинається від «скла» — з варенням та салатами від турботливої матусі. А он той громадянин із одиноким портфелем, звісно, у відрядження їде. Та хоч як наловчився цей чолов’яга, однак розкусити, що має в такій само картатій поклажі тендітна жінка, яку частенько стрічав на вокзалі, ніяк не міг. Їде з великими сумками, з ними ж таки повертається, ніби ніде їх і не розкривала. Поки йому не підказали, що мандрівниця — майстриня Гафія Клевець, а возить вона свої вишивки, мережива на виставки та на відомі ярмарки. Щоб людей дивувати своїми роботами в Києві, Пирогові, Миргороді. У Сорочинцях, скажімо, вона вже вдев’яте.
Правда, дещо пані Гафія таки продає. Якось на ярмарку до неї підійшов Іван Драч, попросив сфотографуватися з ним біля гобелена, придбав скатертину, візитку вишивальниці дав. А хіба одного відомого керівника чи політика, навіть закордонного гостя зустрічали в Кам’янці-Подільському з хлібом-сіллю на барвистому Гафіїному рушнику?! Такі узори на Поділлі незвичні, пані Гафія родом із Закарпаття.
Росла сиротою, бо мама померла, щойно народивши дівчинку. Одразу по школі Гафія подалася працювати в шахту, де отримала направлення на навчання. На Поділля привела доля. Працюючи в «Промбуді» штукатуром, стомлювалася неймовірно, але, як звикла змалечку, не могла ані дня прожити без голки й кольорових ниток. Тепер вона порівнює ту роботу з терплячим сидінням над полотном і каже, що руки нині терпнуть більше. Однак покинути захоплення також немає сил, зізнається жінка. Може, тому, що рятує воно її від самотності: дві доньки виросли, випурхнули з дому, та й онуки далеко.
Її Шевченко на вишитому портреті ніби живий, а до вимережаних ікон хочеться молитися. Щоправда, люди здебільшого купують дешеві речі: великодній рушничок для кошика, невеличкі серветки, часом сорочечки для малих дітей. Певно, через малі зарплати. А ще через те, що держава мало шанує народне мистецтво. Жодних пільг народним умільцям не надано, з них і податки беруть такі само, як з торгівців ковбасою чи черевиками.
— Навіть у столичному «Експоцентрі» довелося виставлятися поруч із ковбасами, овочами, — зі скрухою розповіла пані Гафія. — Боляче дивитися, як люди штовхаються за дешевшим товаром, замість помилуватися витворами народного мистецтва, яким нині володіють одинаки з народу. Ось у Сорочинцях частіше зустрічаєш прибулих із Космача майстрів, а яка ж то прекрасна полтавська вишивка білим по білому! Не в кожній хаті, як колись, стрінеш тепер її.
Гафія Клевець володіє різними техніками, які знали колись у всіх куточках України. Може й навчати. Мріє мати власний салончик, постійно діючу виставку-продаж. Та хіба під силу таке пенсіонерці?
Кам’янець-Подільський.
