Чергові президентські вибори в Україні є подією, важливою для Європи, якщо не для всього світу. Недаремно їм приділяють підвищену увагу закордонні політики та ЗМІ.
Та насамперед це подія для нас, українців. Історична подія.
Більша частина народу прагне змін. А владна його частина цього не хоче. В суспільстві наростає напруженість.
Як Україні провести зміну влади, щоби при цьому не завалити собі виходу на свою потенційну цивілізаційну стежку?
Пошукаємо відповіді на це запитання в координатах політичних і християнських цінностей, пам’ятаючи, що за вікном — ХХІ століття.
Вибори — духовний зріз
«Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс. 127,1)
Українська проблематика — фрагмент проблемного поля західної цивілізації, до якої належить і Україна. Коріння проблем — у втраті зв’язків з Богом. Власне, проблеми західних країн є матеріалізацією цієї тяжкої духовної хвороби. У цієї цивілізації «Бог помер». Вона вільна від Бога. Боже-вільна.
Носії християнського світогляду недовірливо ставилися до самого духу епохи Відродження ще тоді, коли він лише починав торувати безбожний шлях для Європи. То був початок відходу від Бога. ХХ століття — кінець його. Далі — саме пекло. Технологічне мислення через науку і техніку здобуває владу над видимим світом, але мертвий дух несе смерть.
Сьогодні в Європі духовний колапс констатують не тільки релігійні діячі, люди культури, а й політики. «В наші дні розвивається новий культ безвідповідальності, прославлення «відсутності провини» коштом забуття етики. Це щось схоже на смерть релігїї» (Романо Проді). Справді, якщо помер Бог, як може жити релігія?
І все-таки потяг людей до релігії, до Бога не пропав остаточно. «Навпаки, в народі живе традиційне поняття про святість, про людину як творіння Боже, про цінність людського життя. І можна сказати з певністю, що виразна опозиція народу до безбожної влади є великою мірою опозицією моральною» (Є. Сверстюк).
Реальна підтримка значною кількістю виборців кандидата-християнина, що має чесне і мужнє обличчя, — беззаперечний факт нашого суспільного життя, який свідчить про матеріалізацію прагнення людей мати владу, яка орієнтує суспільство на добро.
Водночас потяг населення України до релігії, до християнства притлумлюється домінуванням у владно-бізнесовому середовищі прагматично-технологічного розуму, для якого сила перебуває поза межами добра і зла. Цим постулатом дедалі відвертіше керуються і на Заході, але в посткомуністичній Україні, для персоніфікаторів влади, цей постулат — своєрідний символ віри, який є «гідним» продовженням більшовицького, — мета виправдовує засоби; морально все, що служить перемозі, тощо.
При владі в Україні сьогодні ті, хто розуміє лише силу і користь і не приховує цього. Вони вважають, що завдяки їхній силі вони можуть і далі володарювати. Народ і його лідер «слабкі», «не мають дивізій» і тому мусять підкорятися їм — ось стрижень їхньої філософії. І не побачили ці духовні сліпці, як на очах обвалився всесвітній комуністичний монстр, вибудуваний на силі. Згадаймо жарт Й. Сталіна: «А скільки у Римського Папи дивізій?» Дивізії не допомогли генсеку... Мудрі люди знають, що сила зброї королів, царів поступається моральній силі, знають, що «немічний може зрівнятися з могутнім за допомогою правди, ніби за допомогою царського розпорядження» (Симона Вейль).
Ідея зміни влади оволодіває масами і тому стає матеріальною силою. Це знають і марксисти. Для України важливо, як відбудеться ця матеріалізація. Важливо, щоб нас не вивели на стезю «октябрьской революции». Виходячи з розуміння духовної суті політичного протистояння в Україні, беручи до уваги його загальноцивілізаційний аспект і пам’ятаючи вікопомні «Книги буття українського народу», опозиція мусить дати бій на іншому полі — моральному. Лише охопивши моральні висоти, які є стратегічними, вона може здобути перемогу. Ці вибори будуть відповіддю на головні питання: чи живий український дух, чи здатна у ХХІ столітті хоч одна країна, що належить західній цивілізації, відродитися як християнська?
На наших президентських виборах відбувається протистояння у духовній площині між позбавленим совісті матеріалістично-технологічним розумом і народною релігійною свідомістю. Можливо, це вирішальна для ХХІ століття духовна битва.
Для людей, які реально оцінюють основних претендентів на посаду президента України, вибір між цими кандидатами — це часто вибір між страхом земним (перед головою держадміністрації, сільради, директором, ректором тощо, перед владою взагалі) і страхом Божим. «Бійся Бога, а не влади» — чи це не гасло для теперішньої виборчої кампанії?
У наверненні до Бога криється не тільки наше індивідуальне спасіння, а й утвердження в нашій країні притаманного нам суспільного порядку. Порядку, який будувався б на основі християнських цінностей.
Формування основ цивілізації, яка грунтується на духовних цінностях, в якій гармонізовано використовуються і сакральні, і природні знання, є тією органічною функцією, що покладена на українську націю. Ця функція — істинно національна ідея України, що предвічно встановлена у плані Бога і що так виразно відбито в нашому духовному спадку києво-печерських подвижників, кирило-мефодіївських братчиків, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка. Реалізація цієї функції починається з подолання кризи духовності, яка є передовсім кризою совісті.
У нас безсовісні при владі. Вони всіх інших примушують йти проти власного сумління. Так вони всіх роблять рівними собі. Кругова порука зла. Якщо перестати грати роль їх підданих і «подільників», вони перестануть бути нашими начальниками. Щоб витягнути суспільство з цієї духовної помийної ями, опозиції потрібна моральна перемога над собою: утвердитися на шляху Закону, озброїтися правдою і любов’ю. Лише за цим прийде справжня перемога над опонентами. Вибір такого шляху — справді цивілізаційний, і він потребує, щоб у боротьбі з владою керівним був також і християнський позитивний принцип. Це вже чуже, коли до опозиції домішується отрута ненависті і гніву.
Вибори —людський вимір
«І наша правда хай буде без докору й повна розуміння» (М. Шлемкевич).
«Держава відповідає перед людиною за свою діяльність» (ст. 3 Конституції України).
За результатами діяльності влади у її персоніфікаторів немає жодних моральних підстав претендувати на те, щоб надалі керувати народом. Отже, залишається груба сила. Її використання спричиняє глибоке невдоволення народних мас, яке дещо притлумлене олжею і страхом, накинутими павутинням так званого адмінресурсу. Очевидно, що і та, й інша сторона протистояння — це все український народ, і після подолання кризи вони мають спільно існувати. Інакше нація опиняється у стані внутрішньої війни, яка не залишає жодної надії на співіснування різних її частин.
Сьогодні в Україні виборчі події розгортаються на двох окремих полях: адміністративно-ресурсному, яке цілком контролює Президент України, і, якщо можна так сказати, на полі народного волевиявлення, яке він не контролює. Технічні кандидати, ЗМІ, фінанси, силові відомства, головні владні фігури і... підступні ініціативи — все «під патронатом Президента». І за наші кошти.
Контрольованим є головний кандидат від влади. Він діє за інструкцією, жваво демонструючи старання і добрий вишкіл. Цей кандидат добровільно у грі, з надією на особистий успіх.
Адміністрація Президента, як пес реп’яхами, обліплена брехнею. Вона демонстративно зловживає владою і дихає ненавистю. Їй платять взаємністю усі учасники перегонів, що робить її геть залежною від хазяїна.
Дещо самостійну гру почала вести Верховна Рада. Але її ресурс не такий, щоб зламати спланований хід подій. Що там казати, якщо Президент України зміг залучити як свого гравця до власного адміністративного ресурсу... Путіна. Певною мірою він контролює і опозиційного лідера, контролюючи частину його оточення. Ось свіжий приклад. Опозиція висуває кандидатуру на голову парламентської комісії для розслідування отруєння і заявляє, що вірить лише цьому голові. А цей «голова» каже те, що треба владі, при цьому ще й намагається закрити опозиційний «5-й канал», бо, бачите, його образили. Сам Президент Л. Кучма «заступається» за свободу слова. Яка бісівськи витончена і цинічна гра!
У цій президентській кампанії діючий Президент об’єктивно не може програти, бо він не є її учасником, він її «патронує» і, як такий, він готовий до різних кінцевих її результатів. Вони прораховуються. Хоча, без сумніву, Кучма мав генеральний план залишитися при владі, зірвавши вибори. Якби вдалося.
Не вдається, бо головний учасник виборів — народ —непідконтрольний. Але у Президента Кучми є хороший хід, і за умови результативного залучення народу до виборчого процесу саме він, Президент Кучма, визначатиме, як далі підуть події. Не куди — це визначатиме народ і виразник його волі, а саме — як. У Кучми опинилася головна козирна карта, причому карта історичної ваги. Не в Януковича, Медведчука чи навіть Путіна. Добре грає. Щодо опозиційного кандидата, то він не грає, він діє за волею народу (а отже, Бога). У нього це не гра — це життя. А інші грають у свої свавільні ігри. І Президент України — також. Але ставка у його грі — найвища. Від його вибору значною мірою залежить, чи порине Україна в хаос, чи він допоможе їй достойно на очах усього світу стати на шлях цивілізованого життя. В нього до кінця зберігається можливість вчасно зробити вибір, гідний керівника держави. Вибір, завдяки якому і український народ, і світ багато що зрозуміє і простить. І нащадкам зарахується, бо то вибір не тільки політичний, а й моральний. Проте в нього залишається і інший вибір: дорога зла. Очевидно, що політик Кучма у своїх діях керується аргументами сили, а не моралі. І його вибір визначатиметься не моральними міркуваннями, а тим, як поведуть свою справу опозиція і її лідер.
На минулих парламентських виборах, допоки народ був реальним суб’єктом політики, переможцем була опозиція. А щойно політики-переможці опинилися в апаратному середовищі і відлучилися від сили народу, то на оформлення перемоги забракло сил. Апаратно переміг Президент, який добре володіє аморальною апаратно-ресурсною силою. І він пам’ятає про цей факт. Ця пам’ять дає йому надію опинитися зверху і на цих виборах. Лише коли він побачить, що його сила не здатна перемогти, точніше — не здатна і далі утримувати зв’язаною силу народу, він може визнати волю народу до нової влади. Але владу він нікому не подарує. На моральні дії Кучми не варто особливо розраховувати, але на розумні — можна. Йдеться про те, що для перемоги опозиції над «правдою сили» недостатньо мати моральне право на владу. Має бути ще відповідне діяльне право, освячене волею народу.
Що означає змусити діючого Президента грати не на адміністративно-ресурсному полі, а на полі народного волевиявлення? Самодіяльне включення широких верств населення у боротьбу за владу на моральних засадах ненасилля здатне принести перемогу опозиції. Це включення буде поза контролем владних сил. Саме самодіяльного включення народу у виборчий процес боїться влада, бо воно «дестабілізує їх завоювання». Про те, що опозиція не ставила собі за мету давати бій владі на полі народного волевиявлення, свідчить і те, що моральні авторитети українського суспільства належно не залучені до виборчої кампанії і не формують моральне обличчя опозиції, не задають чистого морального тону виборам. Письменники, художники та інші люди культури зі складностями прориваються сьогодні в інформаційне поле, без підтримки опозиційних штабів. Їхній потенціал організаційно не залучено до виборчого процесу.
Це потрібно зробити негайно. З одного боку, в суспільстві нагромаджується велике незадоволення адміністративним тиском влади на виборців. А з другого — інтелігенція стає гіперчутливою до політичних подій, у які її втягує діюча влада. Останні дії влади щодо свідомої дестабілізації банківської системи змушують і мене, як президента Асоціації українських банків, реагувати адекватно. Що станеться з банками, з вкладниками і клієнтами, з економікою, якщо буде узаконено таке свавілля стосовно фінансових установ та інших суб’єктів господарювання?
Але якщо ми прагнемо збудувати в Україні громадянське суспільство, то до цього процесу спротиву потрібно долучатися всім громадським і професійним організаціям країни. Адже тиск влади перейшов усі допустимі межі.
Громадянський опір проти адміністративної сваволі чинної влади наростає. У деяких регіонах і містах, на деяких підприємствах бачимо стихійні прояви такого протесту. Відповідну роботу проводить і опозиція. Очевидно, настав час, коли і поза межами опозиційних виборчих штабів для підготовки та здійснення у рамках чинних законів акцій протесту проти свавілля влади мусить розпочатися злагоджена робота, заснована на зазначених вище християнських принципах ненасилля.
Сили громадянського опору і протесту незрівнянно більші, ніж це уявляється чиновникам, які намагаються закамуфлювати ситуацію наївною версією про двох фаворитів з однаковими рейтингами. Ставленик адмінресурсу не є фаворитом. Ми пропонуємо посилити роз’яснювально-організаційну роботу з формування громадянського опору на засадах ненасилля проти свавілля влади. Така й інші форми залучення самодіяльних організацій і окремих людей з громадянською позицією, без сумніву, допоможуть і діючому Президенту країни зробити правильний вибір. Вибір, гідний Великої доби України.
Олександр СУГОНЯКО, президент Асоціації українських банків.