Балинський дивак має свій краєзнавчий музей,у якому зібрано 10000 експонатів
Ще було рано, а Степан Колісник ішов з базару, радий, мов цінне щось купив. «Аякже, сьогодні базарний день, і мені таки пощастило!» — дістає з кишені кілька напівзотлілих аркушів. Ось один: довідка, видана на початку минулого століття якомусь учневі, що він успішно склав іспити.
По такий товар і ходить на базар Степан Трохимович.
Цього дивака знає не тільки Балин, а й чи не весь Дунаєвецький район. Де ще є такий, щоб ходив із хати в хату, вишукував експонати до музею. Бере все: сімейну фотографію, кістки мамонта, бойові нагороди, подушки, вишиті бабусями, учнівські зошити. Дивуєшся: отака дрібниця, кому вона потрібна в музеї? Та як потрапиш до Балинського краєзнавчого, починаєш розуміти, що кожна річ тут — це справжня історія древнього села.
Те, що Степан Трохимович любить історію, знали давно. А що стане засновником музею, він і сам, мабуть, не думав. Просто йшов якось і побачив, що розбирають стару школу. А та Школа (лише подумати!) з’явилася ще після скасування кріпацтва, в ній рівно століття вчилися балинчани. Вся сільська грамота вийшла із цих глиняних стін. І от — розвалюють. Не опинись тоді біля школи Колісник, уже й сліду не лишилося б. А він: «Віддайте мені. Я там музей зроблю!» Що там можна щось зробити, не повірили. Та як хоче чоловік, хай бере, хіба шкода?
А він взяв і зробив. Цього року музей святкуватиме своє десятиліття. За цей час Колісник зібрав понад 10000 експонатів. А подивитись на них приходило майже дванадцять тисяч відвідувачів. І року не вистачило б, якби хранитель цих скарбів почав розповідати про кожен. Бо все, до найменшої дрібнички, знайшов, випросив, відкопав сам, тому і вважає свої експонати просто безцінними.
Експонати ніби й прості — рушники, вишиті картини, подушки, скатертини — все це в будь-якій сільській хаті ще є. Але багатьох із тих, хто їх дарував, уже немає. А в музеї на кожній речі — ім’я її господаря.
Якось зайшов священик: «Знаєте, Трохимовичу, ось я ховаю людей на кладовищі, а ви воскрешаєте. Бо людина живе, доки її пам’ятають. А ви бережете пам’ять».
Може, саме тому люди віддають найдорожчі сімейні реліквії: хто ікону, хто іменну миску. Одну таку подарувала балинчанка 1905 року народження. Їй передала цю миску бабуся. А тій — її бабуся.
Хтось на городі викопав піхви від козацької шаблі, хтось — багнета часів революції. «А цю нагайку впізнало шестеро чоловік! — показує Колісник. — Нею німець-комендант «порядок» встановляв. Питаю в одної жінки: може, не та? А вона: у мене на плечах досі від неї рубці!». У багатьох експонатах люди впізнають і себе, і свої родинні корені. А на стінах сотні знімків. На одній — лише весільні, щоб усі бачили, якими молодята були в Балині десять, п’ятдесят, сто років тому. На другій — вся сільська освіта, на третій — медицина. А ще воєнні, а ще — балинські євреї, а ще...
Одна біда: вже двічі музей грабували. То винесли 119 орденів, то півтора десятка ікон. Чи той, хто взяв гріх на душу, розбагатів на цьому?
...А Степан Трохимович знову чекає базарного дня, щоб походити між людьми, на якусь цікавинку натрапити. А ще взявся записувати біографії односельців. Записав майже сто розповідей. Передусім ветеранів війни, з кожним роком їх меншає. Буде час — напише й про молодших. Бо нема людей другорядних і неважливих...
Хмельницький.
