Благородне бажання всиновити дитину нерідко закінчується драмою
Порахувати, скільки дітей на Хмельниччині щороку потрапляє в дитячі притулки і скільки з них пізніше знаходить для себе родину, не так важко. Малі рученята готові вхопити кожного, хто переступає поріг їхньої кімнати. І тільки роки, прожиті разом, дають оцінку першому пориву, котрий зводить у родину нових батьків і дітей.
Фахівці свідчать, що співвідношення між щасливими і нещасливими новоствореними родинами — п’ятдесят на п’ятдесят. А раз на рік прийомні сім’ї розпадаються.
Узяти простіше, ніж віддати
— Процедура всиновлення за нашим законодавством надзвичайно спрощена, — розповіла начальник обласної служби у справах неповнолітніх Ніна Магур. — Варто зібрати довідки від нарколога і психіатра, про доходи та з ЖЕКу — і на цьому більша частина формальностей закінчується. На жаль, ніхто не проводить ні психічних, ні психологічних тестів. Дитину часто обирають за зовнішністю. А вже в підлітковому віці стає зрозуміло, що ці люди за жодних обставин не можуть бути разом.
Директор одного із дитячих будинків (з етичних міркувань не називаю ні його прізвища, ні справжніх імен вихованців) розповів кілька історій про повернення дітей.
Десятилітня Віка від народження не знала іншого дому, крім казенного. В четвертому класі познайомилась із своїми новими батьками. На той час вони вже виховали четверо своїх дітей.
Спочатку директор запропонував кілька місяців просто позустрічатись, провести разом вихідні, щоб хоч трохи придивитися одне до одного. Це невеличке випробування обидві сторони пройшли успішно. Через три місяці суд офіційно назвав Віку донькою. А ще через три її привезли назад в інтернат.
Дитина, котра ніколи не знала, що таке вузьке родинне коло, так і не змогла вміститися в його рамки. Жоден із батьківських аргументів не зміг повернути її до родини.
Кілька років по тому на випускному вечорі Віка зізналася, що зробила одну з найбільших помилок у своєму житті, втративши шанс на батьківський дім.
Паперова фортеця
Ще одна фортеця, котра мала стати дитячим будинком сімейного типу, розсипалася, наче карткова хатка. Зовсім юна дівчинка розповіла свою історію. Вона була така щаслива, коли дізналася, що матиме батьків! Радість потроїлася, коли разом забрали іще двох сестер і братика.
Для нової родини дали і нову квартиру. Але її стіни не витримали навіть легкого подиху підліткових проблем. Сестри уже хотіли йти своїм, може, й не завжди правильним шляхом, а батьки так і не змогли зрозуміти це, стати рідними. Та справжнім каменем спотикання стала для всіх п’ятикімнатна квартира. Нова мама оформила її на себе, і сестри не змогли простити, що квадратні метри вислизнули з рук. Повернутися в інтернат довелося лише молодшому брату. Дівчата на той час уже стали повнолітніми. Але перша невдала спроба створити свою родину для всіх обернулася наступними невдачами. Жодна із безприданниць не може похвалитися своїм сімейним гніздечком. І уже їхні діти ростуть в інтернаті...
Таємниця всиновлення
Формально робиться все, щоб зберегти її на все життя. Але дуже часто хтось із «доброзичливців» все-таки розкриває її. Початкова реакція у таких випадках однозначна: дитячий біль і протест, страшне тавро «я — чужий».
Коли подружжя вирішило удочерити дитину, дівчинки на той час не було. Від запропонованого хлопчика не змогли відмовитися. З часом взяли все-таки з будинку маляти ще й сестричку. Згодом хтось розповів хлопцю, що він із дитячого будинку. Про дівчинку чомусь промовчали. Та підліток не зміг простити ні батькам, ні сестрі, що вони — рідні, а він — чужий. Спробував відшукати маму, але сподівання на теплу зустріч не виправдалися. Жінці дорослий син був непотрібний. Але й це не зблизило його з названими батьками. Для себе він зробив один висновок: це вони скалічили і його долю, і мамине життя.
Інколи, щоб приховати «страшну» таємницю, батьки йдуть на фантастичні кроки. Аби вберегти дитину від чужого слова, в одній із родин її вирішили не віддавати до школи. Вчителі приходять додому. А батьки змалечку привчають до іноземної мови. Мета одна: чим менше спілкування з навколишнім світом, тим менший шанс взнати правду.
За кордоном із усиновлення не роблять секретів. Там дитині одразу дають зрозуміти, що її поєднують з прийомними батьками не кревні узи, а бажання бути потрібним і корисним одне одному. У нас чомусь вважають, що до родини повинна прив’язати насамперед таємниця і неправда.
Ці бар’єри, що існують як з одного, так і з другого боку, здолати непросто. І зробити це можна лише тоді, коли є справжня любов і родина. Незалежно від того, звідки в дім приходить дитина.
Хмельницький.
