Тихою вулицею Чигирина прямувала струнка жінка у чернечому вбранні. Її обличчя здалося мені знайомим. Згодом ми знову зустрілися — біля храму Казанської Божої Матері. Разом із молодою послушницею черниця продавала іменні образки, хрестики, різне церковне начиння. На запитання, чи могли ми раніше бачитися, відповіла ствердно. І, хвилину повагавшись, додала: «У мирському житті мене звали Валентиною. Я працювала у Чигирині бухгалтером фотоательє. При постригу мені дали ім’я Катерина...»
З благословіння протоієрея Анатолія, настоятеля собору Казанської Божої Матері, Валентина-Катерина погодилася повідати про несподівані повороти своєї долі.
— Народилась я і виросла у селі Трушівцях Чигиринського району, — почала черниця свою оповідь. — А моя бабуся по матері Марія Ладан мешкала поблизу Красногорського монастиря, що стоїть за Золотоношею. Як людина дуже набожна, вона часто брала нас з братами до себе, водила на службу, щоб «не росли бусурманами». Я дуже любила разом з нею ходити на свята до храму, запалювати свічки, слухати спів церковного хору, звуки благовіста...
Черниця перевела погляд на небо, ніби вдивлялася у вкриті серпанком далекі роки свого дитинства і продовжила: — Коли пішла до школи, батьки почали ставити нову хату. Будівельних матеріалів тоді не було — ні в магазинах, ні в колгоспі. Втім, і грошей на це не водилося, тож колгоспники добували ліс, цеглу, покриття, хто де зможе. Найчастіше йшли за каменем під село Медведівку. Там над річкою Тясмином стояв колись стародавній Свято-Миколаївський монастир. У 1936 році його закрили, старожитності і коштовності вивезли, майно розтягли. Словом, на місці храму, дзвіниці, монастирських корпусів лишилися купи цегли. Її й викопували селяни для своїх потреб. Хто льох викладав чи сарай, а батько привіз для хати. Сусід також вигнав стіни нового будинку з «церковного» каменю, — жінка знову зупинилася, помовчала і повела далі:
— Хати будують не один рік. Та ще коли сутужно, то й не два і не три. Тому коли ми з сусідами справили врешті входини — зітхнули з полегшенням. Думали, поживемо, як люди, не у тісняві та вогкості старих хижок, а в просторих і світлих хоромах. Проте не так сталося, як сподівалося. Страшне горе прийшло на обійстя нашого сусіда — втопилася у річці дочка. Померли його батьки. Лише за рік у цій родині поховали шістьох чоловік...
Почали хворіти мої батьки. Я вийшла заміж, народила двох дітей і також занедужала. Причому до яких лікарів не зверталася — ніхто не міг встановити діагноз мого захворювання. Страшенно боліла голова, я непритомніла, лежала у забутті, а коли приходила до тями, не розуміла, де я і що зі мною. Мені порадили ходити до церкви і молитися. Однак у Божому храмі зі мною діялося щось страхітливе: тіло моє трусилося, я непритомніла, а потім починала кричати, гавкати, сичати, звиватися... Жодні вишіптування і виливання народних цілителів не допомагали. Я танула, мов свічка... — Катерина тричі перехрестилася, щось беззвучно прошепотівши.
Мені сказали, що я одержима. Протоієрей Анатолій порадив тоді не відвідувати церкву, а молитися дома. А ще — доглядати за могилою ігуменії Рафаїли, котру у двадцятих роках минулого століття тут, у Чигирині, закатували червоні комісари. Чотири роки тривав мій послух. Півроку тому я прийняла постриг у черниці. Духовне здоров’я, а з ним і фізичне, зміцніло. У мене припинилися напади. Я з радістю служу Богові і церкві. Щомісяця здійснюю разом з бажаючими парафіянами паломництва до святих обителей в Україні. Мій син став послушником Почаївської лаври. Донька ось біля мене, перша моя помічниця, — жінка вказала на симпатичну блакитнооку дівчину, що також пропонувала прихожанам святі обереги. — Батько мій от уже тридцять років не живе у тому будинку, фундамент якого зроблено з монастирського каменю. Мати моя померла, і батько вікує у старій хатині. На місці зруйнованої Свято-Миколаївської обителі поставили великого дубового хреста. Старий доглядає за ним, обкошує коло нього траву, зміцнює основу... — Катерина раптом вмовкла і повернулася лицем до собору. Над тихими вулицями і садками Чигирина попливли срібні звуки дзвону. Очі черниці заблищали ясною сльозою. Вона попрощалася і рушила рівною твердою ходою до відчиненої брами величного золотобанного собору.
Черкаська область.
