Майже детективна історія
Про сенсацію я почула чи не першою. У Свято-Покровському кафедральному соборі в Івано-Франківську церковна громада відреставрувала дерев’яну скульптуру визначного українського митця ХVІІІ століття Матвія Полейовського! Я пішла глянути на пам’ятку, занесену до Держреєстру національних культурних надбань України. Серед інших скульптур школи Полейовського, які є в храмі, впізнати цю — неважко. Вона свіжопофарбована.
Не відають, що творять?
Розглядаючи скульптуру, розговорилася з чоловіком, який виявився ініціатором, організатором та учасником реставрації. Це голова церковного комітету, художник, мосяжник, різьбяр Петро Глухій — людина в церкві дуже авторитетна, з його іменем головним чином і пов’язують оновлення цього храму.
—У скульптури були відламані кінчики пальців на руці, а ступню і постамент сточив шашіль, — повідав Петро Юрійович. — Ми все відновили. Пальці і ступню доробив Ігор Каюк, молодий майстер, він захистив диплом із сакрального мистецтва. І я допомагав, бо розуміюсь на цьому, закінчив художньо-графічний факультет Одеського педінституту. Скульптуру фарбували емалевою фарбою. У праву руку святої Анни, бо думаємо, що це саме вона, вклали золоту квітку: туди вона наче просилася. Консультував нас реставратор зі Львова Василь Бойніцький.
Коштувала реставрація близько тисячі доларів. Гроші зібрала церковна громада. «Реставрації потребують і інші скульптури, — каже пан Петро. — Дивіться!» — він сколупнув з плеча апостола шмат фарби. Мене вчили, що музейних речей не можна колупати. Тож повертаю розмову до скульптури: це справді Анна?
— Може, й не Анна, а Мати Божа...
Отаке! Чи можна реставрувати, коли не знаєш, що реставруєш і який первісний вигляд мав твір? Треба бути сміливцем, щоб «доробляти» Полейовського! Що скажуть фахівці художнього музею?
Директор музею Михайло Дейнега: «Це інтервенція в чужий твір!» «Це профанація, а не реставрація!» — каже мистецтвознавець Віктор Мельник. Скульптуру, на їхню думку, треба було законсервувати в тому стані, в якому вона дійшла до нас, а не оновлювати. Наново такі пам’ятки не фарбуються, та ще й емаллю, бо під нею дерево задихається, руйнується. Якщо стара фарба осипається, її укріплюють. Це і є реставрація. А втручання в оригінал — це нищення оригіналу, — твердять фахівці.
Тут підійшов священик і шанобливо пояснив: «Це свята Анна. Її реставрував дуже талановитий чоловік — Петро Глухій».
— Це апостол Іван Богослов, — заперечив Віктор Мельник.
Священик глянув, як на дітей, і повторив: «Це свята Анна»
Такого я не чекала. Чи може бути, щоб священики не знали, що за скульптура стоїть у храмі? Мистецтвознавець наполягав:
— Це Іван Богослов, учень Христа, єдиний з апостолів, який був присутній на Голгофі при розп’ятті Ісуса. У католицькій іконографії (а ці скульптури саме такі) його зображують юнаком з довгим волоссям, це, мабуть, і ввело в оману служителів. У 1990 році я робив опис скульптур костьолу. Ця скульптура, очевидно, входила до композиції головного вівтаря, де Іван Богослов та Богородиця поклонялися розіп’ятому Христу. В класичній бароковій скульптурі це мало бути саме так: ліва рука коло серця, а права відведена вбік. Що йдеться про Івана, видно з чоловічої туніки і плаща. Це дійсно робота Полейовського, судячи з якості виконання.
Передали по акту чи по факту?
Іду по роз’яснення до обласного краєзнавчого музею. Але спершу нагадаю, що споруда, де нині Свято-Покровський кафедральний собор, збудована у 1763 році як вірменський костьол (тутешня гілка вірменської церкви на той час прийняла унію). І нині цей костьол вражає величчю, хоч і немало пережив.
1990 року приміщення костьолу передано громаді УАПЦ і освячено як кафедральний собор Святої Покрови. Барокові скульптури здалися непридатними для православного обряду, і їх передали до краєзнавчого музею. Але в 2002 році духовні отці попросили музей повернути скульптури. Музей повернув. Віддали храмові шість скульптур, а потім одну (святого Онуфрія) випросили в духовних отців назад, вона й тепер тут. Музейники переконали священиків, що фігура оголеного Онуфрія не підійде православному храмові. Акту про передачу не складали. «Для цього треба було паспортизувати скульптури, залучити фахівців, провести фотофіксації. А в нас не було ні грошей, ні часу».
Справу залагодили двосторонньою угодою, яка засвідчує факт передачі скульптур, але ні їх кількості, ні назв там не вказано. Тож тепер і заплутались, хто є хто. Правда, в листі, який церква два роки тому адресувала облуправлінню культури, згадано скульптури Матері Божої, Воїна, апостолів, Георгія Побідоносця та св. Онуфрія, які повернені краєзнавчим музеєм до собору Святої Покрови. А що ж святий Онуфрій? Якщо вірити листу, він у храмі. Але ж знаємо, що він — у музеї! Хіба не треба було це задокументувати? Втім, може, скульптури належать церкві і нам нічого пхати туди носа?
«Як добре тому, хто не вміє грати...»
Угода гласить: скульптури передані в собор лише «для експонування». Вони є власністю музею та держави. Не скажеш, що власник надто пильнує своє майно. Принаймні про реставрацію в музеї довідалися від мене. Директор Ярослав Штиркало обурився:
— Хто Венері Мілоській доробляє руки? Це неприпустимо, і ми застерігали в угоді від будь-яких самовільних втручань.
Справді, в угоді зазначено: «Реставраційні роботи, які необхідно здійснити до 2006 року, повинні проводитися лише спеціалістами-реставраторами під наглядом представників Західного центру реставрації (м. Львів). Будь-яке самовільне реставраційне втручання у скульптури категорично забороняється». Та в угоді не сказано, чи має право сторона, що орендує цінності, проводити з ними якісь операції, реставрувати без відома власника. І чи цей припис не означає, що музей не проти, щоб тягар реставрації взяли на себе парафіяни, аби лиш було дотримано існуючих вимог? А як щодо них?
— Для реставрації такої пам’ятки в області нема жодного спеціаліста, — заявив директор художнього музею Михайло Дейнега. — Є у Львові Західний центр реставрації, без дозволу якого ніхто не має права братися до цього. Він і призначає на конкретну роботу і реставратора відповідної категорії.
Дозвільна процедура реставрації — копітка річ. Передусім проводять детальну фотофіксацію твору, складають опис: в якому стані річ, які матеріали були використані автором, аж до хімічного аналізу фарби. На основі цих документів реставраційна рада й вирішує, що можна робити з пам’яткою, а що ні. Реставраторові обов’язково потрібен документ про присвоєння йому державної категорії. Реставраційна рада постійно контролює роботу. Самодіяльність («мені здалося, що так буде краще») неприпустима і карається законом.
Може, громада діяла таємно? Ні, у П. Глухія є лист до управління культури: «Повідомляємо, що реставрації скульптур (далі йде перелік. — Д. Н.) будуть проводитися згідно вимог <...> під наглядом старшого художника-реставратора Львівського музею історії і релігії Бойніцького». Що це за «старший художник-реставратор», коли потрібен дозвіл Західного центру реставрації? Пригадалася Ліна Костенко: «Як добре тому, хто не вміє грати. Він сам собі Шопен і Берліоз»...
Телефоную у відділ охорони культурної спадщини при облуправлінні культури. Про реставрацію тут не знали. Виникнення подібних ситуацій пояснили небажанням настоятелів церков підписувати відповідні охоронні договори. А чи зверталися з цим до настоятеля собору Святої Покрови? Ні. На порушників закону можуть діяти приписами і штрафними санкціями. Як реагують на їхні приписи? «Хтось слухає, а хтось ні». Чи має відділ реальний вплив на ситуацію? «Відповісти важко».
— У нас багато структур, які мали б опікуватися долею культурних надбань, — каже Віктор Мельник, один з найавторитетніших в області знавців сакрального мистецтва. — Але вони розпорошені, нема об’єднувальної стратегії, суворого обліку унікальних пам’яток, фахового ставлення до мистецьких цінностей. Мало духовних закладів, де б грунтовно викладали історію християнського мистецтва і давали знання про іконографію. Недостатні контакти з настоятелями церков, які відповідають за збереження національних цінностей, що служать їм для проведення обряду. А рефрен усіх цих проблем один: що то за держава, яка не береже свою культурну спадщину?
До цього додати нічого.
