Рецепт успіху Анатолія Кінаха:захотів, зібрався, зробив

Один з дитячих спогадів — Різдво. Толик і друзі ходили від хати до хати і співали: «Віддай, куме, ковбасу, а то хату рознесу!». Наколядувавши карбованець-два, хлопчик купував том дитячої енциклопедії. Потім цією енциклопедією користувалися всі сусідські діти.

«У нашій сільській бібліотеці в списку найактивніших читачів я був на першому місці. Бібліотекарка спочатку не вірила, що я читаю всі ті книги, які беру майже щодня. Потім вона переконалася, що всі книжки я не тільки читаю, а й запам’ятовую».

Після школи, зібравши нехитрі пожитки, підручники з математики і фізики, він поїхав у далекий Ленінград, до моря, про яке мріяв: «Я вирішив, щоб не помилитися у виборі, спочатку закінчити суднобудівне ПТУ. Мені подобалося те, що я теоретично знав про кораблебудування. Але вже в 17 років я розумів, що життя відрізняється від книжок. У роду Кінахів усі змалку привчені: хочеш досягти результату — вияви завзятість; хочеш зробити правильний вибір — тверезо оціни обставини; хочеш довідатися щось нове — не лінуйся вчитися».

Для вступу до вузу училище обов’язково потрібно було закінчити на відмінно, що він і зробив. Поступити до Ленінградського кораблебудівного інституту, провідного профільного вузу, було складно, а навчатися — ще складніше. Але вже в студентські роки проявилися риси характеру, які згодом стали визначальними. Анатолій Кінах завжди відрізнятиметься неймовірною працездатністю і результативністю. Захотів, зібрався, зробив — рецепт успіху від Кінаха.

Анатолій багато чого навчився в студентські роки: «На першому курсі ми жили в гуртожитку, шестеро в одній великій кімнаті. Жили дуже дружно. І товаришуємо дотепер».

Диплом захистив на відмінно. Як один з кращих студентів, мав право вибору під час розподілу. Обрав Прибалтику — Таллінн. «Тут усе було іншим — і рівень виробничої культури, і організація виробництва. У мене була дуже романтична посада — докмейстер, командир плавучого доку. За морськими законами, як тільки ніс корабля перетинає затвор доку, капітан усі повноваження і всю відповідальність передає докмейстеру».

Що ще треба людині? Гарна робота, пристойна зарплата. Але молодий фахівець вирішує виїхати з Таллінна: «Я зробив це з кількох причин. По-перше, у душі я весь час прагнув в Україну, на батьківщину. По-друге, як професіонал, прагнув інших масштабів. Я хотів спробувати себе у великому, серйозному кораблебудуванні. Влітку 1981 року виїхав на розвідку до Миколаєва, де не знав жодної людини, пройшовся по заводах. Мені сподобався «Океан», домовився, що вони мене чекатимуть. Коли звільнився з Таллінна, то виписався з гуртожитку. Без прописки в Миколаєві мене навіть не селили в готель. Спасибі, дали притулок у кімнаті для транзитних водіїв на автовокзалі. Довелося починати все спочатку».

На «Океані» Анатолій Кирилович починав майстром у цеху, а вже через кілька років став наймолодшим у галузі начальником виробництва заводу. Кінах так згадує другу половину 80-х: «Щодня доводилося брати відповідальність за прийняття рішення. Кожне таке рішення впливало на кінцевий продукт, ми будували океанські лайнери».

1990-й. Відбувалися вибори до Верховної Ради УРСР. Вперше в Україні це були демократичні вибори. 12-тисячний колектив заводу «Океан» на загальних зборах таємним голосуванням вирішив висунути кандидатом у депутати Кінаха. Його головним суперником став перший секретар Миколаївського міськкому Компартії, на боці якого був весь адмінресурс. Але він програв вибори.

А вже 1992 року Анатолій Кінах став наймолодшим представником Президента України в області. Він продовжував жити в малосімейці, а потім переїхав у двокімнатну квартиру. За посадою мав службову «Волгу», але на роботу волів ходити пішки. Миколаївська преса опублікувала розклад роботи Кінаха: «Початок робочого дня — о 7.00». Закінчення губилося десь пізно вночі.

У 1993 році економічна ситуація була дуже складна і багатьом здавалася безвихідною. Почалися страйки. Страйкували і залізничні депо, зокрема й Миколаївське. Не кожний наважувався вийти до зневірених, доведених до крайності людей. «Іти чи не йти?» — для Анатолія Кириловича такого питання не було: «У страйк легко увійти, а ось вийти — це величезна наука, визначені продумані дії.

Потім, у 1994 році, на виборах глави області колектив Миколаївського депо одним з перших запропонував мені висуватися. Це був унікальний випадок, коли страйкарі підтримали кандидатуру губернатора». Понад 70% миколаївців віддали свої голоси за обрання Анатолія Кінаха головою обласної ради народних депутатів.

 

Навесні 1995 року сорокалітньому главі Миколаївської області запропонували обійняти посаду віце-прем’єр-міністра з промислової політики. І він погодився: «Йти з Миколаєва було непросто. Я залишав людей, команду, напрацьовані методи...» Проводжаючи керівника області в столицю, миколаївські газети писали: «Кінаху буде в Києві нелегко, у нього немає кланової підтримки». Наскільки складно було Анатолію Кириловичу, знає тільки він. У хвилини усамітнення в просторому віце-прем’єрському кабінеті Кінах вмикав пісню Висоцького: «Я не люблю фатального исхода, от жизни никогда не устаю...»

У 1996 році Прем’єр-міністром було призначено П. Лазаренка. З перших днів роботи нового прем’єра Кінах зрозумів: з Лазаренком він не спрацюється. Надто різні в них погляди на долю України. І Анатолій Кінах подав у відставку.

Кінах з тих, про кого кажуть: «Не місце прикрашає людину, а людина місце». У 1997 році його обрали президентом Українського союзу промисловців і підприємців.

У союзі промисловців і підприємців прес-секретарем працювала Марина Володимирівна. Як і всі, чекала: яким буде новий шеф? І от дзвоник: «Біжи, Кінах викликає. Ти його не знаєш: спізнишся на дві хвилини — розмовляти не буде». Марина поспішала під зливою. У струменях води, що стікали по волоссю й одягові, вскочила до кабінету. Новий глава УСПП зустрів її словами: «Ну навіщо ви так поспішали: ви ж жінка, заспокойтеся, віддихайтеся».

Відтоді минуло вісім років. Сьогодні Марина каже: «Напевно, справжнього чоловіка мріє зустріти кожна жінка: сильного, чуйного, розумного. Анатолій саме такий. З ним я відчула себе жінкою: слабкою, беззахисною. Я зустріла з його боку таке ставлення, про яке можна тільки мріяти».

А незабаром збулася мрія Анатолія Кінаха — народилася донька. Її він побачив через декілька хвилин після народження. Перше, що новонароджена почула від батька: «Красуня!». Назвали Софійкою на честь матері Анатолія, на яку малятко дуже схоже. Пізніше він скаже: «Це моя головна життєва перемога».

У 1998 році Анатолій Кінах переміг на парламентських виборах по одному з миколаївських виборчих округів. А через рік Анатолію Кириловичу довірили посаду першого віце-прем’єра.

Навесні 2001 року А. Кінаха було затверджено Прем’єр-міністром України, на цій посаді він перебував до листопада 2002 року.

З огляду на останні п’ятнадцять років, протягом яких Анатолій Кінах працював майже на всіх вищих державних посадах, він каже: «Ніхто ніколи не відчиняв мої двері ногами — ні олігархи, ні кримінал. І я ніколи не приймав жодного рішення, яке суперечило б законодавству, інтересам країни, національній економіці. Я приймав рішення з точки зору інтересів України».

Доходи громадян у 2002-му зросли значно швидше за ВВП — на один відсоток зростання валового внутрішнього продукту країни в 2002-му припадало 3,5 % збільшення доходів громадян. Ці темпи набагато вищі від попередніх і наступних років! Середній розмір пенсії збільшився практично в півтора разу, а реальна заробітна плата — на 18,2%, або ж у два з половиною рази порівняно з темпами зростання промислового виробництва.

2002 рік став єдиним за весь період розвитку української економіки, коли відбувалося зниження споживчих цін.

Сьогодні Анатолій Кінах вступив у боротьбу за президентську посаду. В нього свої мотиви. Поки інші рвуться «до керма», він хоче будувати, творити. Тому що будувати — його покликання.