Таке бажання часто висловлюють самотні люди
Щоранку Анастасія Петрівна Скотникова займає своє «робоче місце» біля автобусної зупинки. Тутешні пенсіонери несуть бабусі Насті моркву, горіхи, зелень і цибулю, вирощену на городі, — «на реалізацію». Її історію тут знають: через поганий зір у школі вчилася лише чотири класи, свого часу працювала в магазині, мила бідони з-під молока, торгувала квасом. Моя співрозмовниця каже, що після смерті матері сусід по комунальній квартирі вижив її, змусивши тинятися по чужих кутках. Ось уже сімнадцять років, як бабуся оселилася в гуртожитку — поклопоталося керівництво магазину, де вона тоді працювала.
Днями Анастасії Петрівні виповнилося 68. Вона — одна із мешканок так званого «будинку молоді», так колись називався цей грутожиток Костянтинівського заводу скловиробів. Тепер виробничі площі заводу орендує київське ТОВ ТК «Кристал». Гуртожиток залишається одним із об’єктів соціальної сфери підприємства.
«Будинок молоді» для престарілих
Враження від блукання поверхами добротної довоєнної будівлі — охайна бідність. «Усі зручності є, вода гаряча і холодна, купатися і прати можна скільки завгодно», — розхвалює умови Марія Бойко, одна із мешканок з десятирічним стажем. Ми розмовляємо з Марією Іванівною у загальному приміщенні, заставленому старими пофарбованими шафами у кілька рядів, це — невеликі сховища кухонного скарбу. Навпроти — сама кухня, із двома газовими плитками. Далі — коридор із однаковісінькими дверима, на деяких — висячі замки: дається взнаки брак грошей. Цієї осені гуртожиток отримав три банки фарби і трохи алебастру. Ось і всі витрати на ремонт.
— Головним чином сюди потрапляють люди неблагополучні, — ділиться спостереженнями завідувачка гуртожитку Олена Кавун. — Щоправда, частина наших мешканців — це люди із району, які знайшли роботу в місті і мешкають тут. Але є і такі, у кого доля не склалася, і вони майже все життя проводять тут. Ось нещодавно за клопотанням виконкому поселили Олега Михайловича, він двадцять років провів у місцях позбавлення волі. Рідні його не хочуть, жити немає де.
У кімнаті, де сидить на ліжку новий мешканець, важке повітря і безлад на столі. На момент мого приходу прибиральниця заклеювала вікна на зиму: це теж елемент догляду за такими людьми, деякі із яких мають лише приблизні уявлення про навички особистої і спільної гігієни. Олена Кавун каже, що їй вдається знаходити спільну мову з усіма. Вимоги однакові: медична довідка про відсутність інфекційних хвороб, невживання алкоголю, прихід до одинадцятої вечора. У крайньому разі доводиться звертатися до міліції, щоб утихомирити надто буйного.
Вартість проживання в цьому гуртожитку — 31 гривня 26 копійок за кімнату на місяць. Добові для приїжджих — 6 гривень 70 коп. Для пенсіонерів є можливість оформити субсидію.
Деякі старі люди доживають тут до самої смерті. «Я за час своєї роботи уже трьох поховала, — розповідає завідувачка. — У однієї із них, бабусі Наташі, питала: «Вам же підприємство давало квартиру, чому ви не пішли?» А вона мені: «Що я робитиму сама в чотирьох стінах? Рідні в мене немає. А тут ви допоможете, якщо мені буде погано».
Останнім часом чимало старих людей просяться до гуртожитку. Хтось самотній, хтось не знаходить спільної мови із родичами. Але дуже немічним відмовляють: у гуртожитку неможливо організувати потрібний догляд.
Заручники «коридорної системи»
На відміну від гуртожитку заводу скловиробів у гуртожитку комунального підприємства «Костянтинівське трамвайне управління» живуть переважно працівники підприємства — теперішні і колишні. Тут панує атмосфера невизначеності: востаннє трамвай проїхав вулицями міста чотири місяці тому. Підприємство не працює. Люди звільняються, виїжджають до інших міст, кімнати порожніють. Зараз у гуртожитку 26 пожильців — четверта частина від потенційної кількості. Залишилися ті, кому вже немає куди йти. Вони згодні на відсутність душу, ванни і гарячої води.
Ольга Семенівна Лимар працювала в гуртожитку черговою. Заробила пенсію — 34 гривні — 52 рублі радянськими грошима. Після смерті чоловіка спочатку допомагав син, який жив у Росії. Потім син залишився без роботи. Жити на саму пенсію і платити за комунальні послуги жінка вже не змогла. Коли борг сягнув 950 гривень, вирішила продати будинок — лише за півтори тисячі гривень. Домашній скарб роздала за безцінь. І перебралася до гуртожитку.
— Будівля, де розташований гуртожиток трамвайного управління, належить жек №4. «Досі жодної підготовки до зими не було, — зазначає комендант Зінаїда Хазова. — Покрівля на п’ятому поверсі тече, ремонтувати її ніхто не збирається. У нас в управлінні ані слюсарів, ані сантехніків немає. А в жеку кажуть: ви не сплачуєте, ми вам не допоможемо. Хоча із того, що вони повинні робити за квартплату, нічого не роблять: прибирання території, сходів, освітлення, ремонт покрівлі, ремонт системи опалення. Два роки тому ми самі зробили ремонт під’їзду, більш-менш чисто стало».
За гуртожиток мешканці платять трамвайному управлінню, а вже підприємство має розраховуватися із жеком. Однак через «лежачий» стан управління заборгувало і комунальникам, і своїм працівникам: протягом кількох років зарплату тут постійно не платили. Ось і стали люди заручниками «коридорної системи»: із боргами, без роботи і без елементарних зручностей у вигляді сухої стелі над головою.
