Телеграма, як кажуть, покликала в дорогу. Терміново. Судіть самі за текстом: «Міськвиконком, його підрозділи, суд, прокуратура, юстиція, міліція своїми діями завдали матеріальної шкоди підприємству більш як на один мільйон... Мною прийнято рішення провести акцію протесту в будинку суду 17.08.04 о 10.00 — облити себе бензином і підпалити...» Ні запобігти, ні якось уплинути на події не встигала. Але у Вознесенськ виїхала негайно.

На щастя, виявилося, що той, який проповідував самоспалення, живий. Акцію він скасував. От тільки зустрітися з ним не вийшло. Зате на окраїні Вознесенська в селі з дивною назвою Натягайлівка мені охоче розповіли про свої митарства місцеві жителі. Знайомство з ними відбулося на дорозі біля вантажівки з мішками зерна. З’ясувалося, що зерно людям видавали за земельні паї.

— Чому ж от так, прямо з машини розраховуються? — запитую. 

— А немає в нашому господарстві ні складу, ні комори під зерно. Все у колишнього хазяїна залишилося.

Про керівника місцевого приватного сільськогосподарського підприємства, того самого, що послав телеграму про самоспалення, люди відзивалися по-різному. Але багато обвинувачували в розвалі господарства. 

Був колись у Натягайлівці гарний міцний колгосп і розумний керівник. Тільки в якийсь момент, як кажуть селяни, запишався він, від народу відірвався. А може, це тільки так здалося людям. Відомо, начальників, якими усі задоволені, в природі не буває. Факт той, що відразу знайшовся чоловік, який зумів цим невдоволенням скористатися. Пішов у народ. Обіцяв багато.

— Став ночами сходки збирати, агітувати, — розповідає Галина Миколаївна Возіян, голова ради ветеранів. — По 15—20 чоловік збиралося по хатам. Він читав нам якусь нісенітницю. Ми навіть не розуміли нічого.

Узагалі, проголосували, кажуть селяни, не так за нового, як проти старого керівника.  Поступово підприємство залишили фахівці і працюючі. Хто сам пішов, а хто й ні. Так утворилося в Натягайлівці ще два господарства, одне з яких «Інтер-Прогрес». Люди працюють, одержали державні акти на землю, от тільки майна від попереднього нам не дісталося.

А там події розвивалися своєю чергою. Пенсіонери обраному ними ж керівництву виявилися ні до чого. Яка з них користь? Справитися з ними виявилося простіше простого. Тим паче що наївності в них зі століття не нинішнього.

— Зібрав він (директор) усіх пенсіонерів і продав нас на 20 років, — продовжує розповідь Галина Миколаївна. — Як продав? Із землею. Нам видали земельні сертифікати. От він і каже: «Здавайте їх, оформлятимемо вам державні акти». Ми і повірили. Тому що сказали: хто не здасть, сам буде їздити за актами в Миколаїв. А для того, щоб їх оформити, уклали договір. У договорі — один бік заповнений, а другий — чистий. Внизу і підписалася. Ми ж люди літні. Треба було хоч окуляри взяти. Розписалися, та й усе. Поки до нас дійшло, що до чого, сертифікати вже в іншого хазяїна опинилися. Щоправда, наш пообіцяв, що розрахується зерном. Приходимо. А він нове задумав. Запитує, хочете в мене на підприємстві залишитися? Звичайно, хочемо. Тоді підписуйте, що ви залишаєте своє майно тут. Ми підписали. Виявилося, віддали ми своє майно з доброї волі...

Тільки потім зметикували. Як же так, землю нам дали, а майна немає? Такого бути не може. Куди ми тільки не зверталися! Нічого.

Ходили до нього, ходили, нарешті виділив він на наші майнові паї, як ви думаєте, що? Родильне відділення (!). Це ж глузування з людей. Кого ми, старі баби, народжуватимемо? 

Ще силосну яму виділив.

А раніш були в колгоспі 11 «Дніпрів», зрошувальна система, насосна станція, тракторна бригада, майстерня, племінна ферма, ковбасний цех, маслоробня. Багатий був колгосп. До нас за досвідом з інших районів приїжджали. Нічого не залишилося. Все продано. Поля амброзією заросли (на знімку).

Багато ще всякого почула я від людей у Натягайлівці. Спробувала навіть розібратися в їх офіційному листуванні з різними інстанціями. Але зрозуміла, що юридичний ракурс цієї історії мені не подужати. А голова «Інтер-Прогресу» Микола Тимуш розповів, що навіть адвокат їм допомогти не зміг. Пояснив: закон не на їхньому боці. Майно в кредиторській заборгованості. От якби воно було розпайовано — інша справа.

Відступати люди не мають наміру. Намагатимуться відстояти своє добро.

До речі, тут я почула чи то бувальщину, чи то вигадку про історію назви села. Нібито робітників, що провинилися, ще в царські часи жандарми відправляли центральною вулицею зі спущеними штанами. А на окраїні Вознесенська штани дозволяли натягнути. Звідси і назва села — Натягайлівка. Так, штани в нашому випадку — алегорія сильна. А історія — така дама, що має звичку повторюватися. Так що, мабуть, теперішнім натягайлівцям нинішні закони теж дозволять усе-таки натягнути штани. Наївності в них, звичайно, не міряно. З минулого століття дісталася. Воно було чеснішим і чистішим. Відтіля і люди такі. Але не ходити ж їм через це з голим задом?!

Миколаївська область.