ЗАЯВА

11 жовтня цього року під № 6242 у Верховній Раді України зареєстровано проект закону про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» (щодо встановлення результатів виборів). Він одразу спричинив і, мабуть, ще спричинить потік різного роду коментарів. І що ближчі коментатори до якогось передвиборного штабу, то панічніші їхні заяви. Стверджується навіть, що цей проект консервує режим Кучми, може збурити Верховну Раду, зірвати вибори, «зрубати під корінь» нинішніх кандидатів у Президенти України, адже він пропонує визнати обраним Президентом лише того, хто у другому турі набере понад 50 відсотків голосів виборців, які проголосували.

Як один із співавторів, відповім на це передусім штабістам та емоційним сподвижникам кандидатів. У чому полягає проблема, адже обидва фаворити та їх команди не раз заявляли про свою впевненість у перемозі вже в першому турі, а це передбачає підтримку тих-таки понад 50 відсотків голосів. Крім того, нічого неймовірного чи недосяжного у цій цифрі немає — за такими правилами вже відбувалися президентські вибори 1994 року. До того ж кандидат Л. Кучма на виборах у 1994-му і в 1999-му набирав відповідно 52 і 56 відсотків — і це за умов гострої критики, коли, за виразом соціологів, його обирали як «менше зло». То невже ті, кого називають ефективними менеджерами та улюбленцями народу, бояться набрати менше, ніж тоді набирав украй закритикований і низькорейтинговий претендент?

Не знаю, чи є в когось із співавторів цього законопроекту якась деструктивна мета, а моя мета проста і ясна — сприяти законодавчому забезпеченню умов, які спонукали б кандидатів переформатувати фронт своєї політичної підтримки, зробити його ширшим, надійнішим і тим самим зміцнити свою легітимність у якості новообраного Президента України і всередині країни, і перед усім світом.

Можуть запитати: а чому такі поправки не пропонувалися ще до початку кампанії, чому вони з’явилися за двадцять днів до дня першого голосування?

Тоді, три місяці тому, досить імовірним видавався сценарій досягнення одним із кандидатів упевненої переваги перед фінішем. Звичайно, очікували гостру боротьбу. Але те, що відбувається на наших очах, вже давно перейшло всі межі цивілізованості. Ламаються усі канони демократичності і законності у виборчому процесі, взаємні звинувачення у найтяжчих злочинах та вкрай загострені характеристики одне одного опустили моральну планку кампанії до рівня відкритої ворожнечі.

Суспільству нав’язано сценарій непримиренного протистояння і ненависті, який фактично розколює народ на ворожі табори. Уже тепер ясно — за такої ситуації той, хто програє, одразу створить непримиренну та потужну опозицію, котра постійно ініціюватиме суспільне напруження, посилюватиме протестні настрої, збурюватиме людей на акції дестабілізації та непокори. Нічого доброго ні країні, ні людям це не обіцяє.

Треба чітко підкреслити: є інтереси кандидатів, а є інтереси України. І якщо в інтересах кандидатів — перемогти навіть найменшою перевагою, заручившися підтримкою навіть меншості виборців, то в інтересах України — мати такого Президента, якого обрали б більшість виборців. Я не проти жодного кандидата. Просто пропонований законопроект якраз спонукає кандидатів збагачувати свої програмні положення та підходи, шукати гнучкішого політичного компромісу, формувати ширшу народну підтримку, ставати незаперечним обранцем більшості виборців. І як мінімум одному з них це до снаги зробити вже на цих виборах.

Більшість народу не є сліпими фанатами якогось кандидата, вони не згодні на перемогу будь-якою ціною, їх вражає й обурює той «бєспрєдєл», свідками якого всі ми стали.

Усі нормальні люди — а вони в суспільстві переважають — у шоці від того, у що виливається виборча президентська кампанія, вони запитують: а що ж у такому разі нас ще чекає? Після виборів народу потрібне не поле битви, залите кров’ю переможених, а стабільна країна, якій новообраний Президент дасть потужний імпульс розвитку за широкої народної підтримки і високого рівня суспільної довіри. А це можливо лише за умов, що такі довіру та підтримку новообраний Президент отримає вже в момент всенародного голосування. А до чого призводить ситуація, коли глава держави не має високої довіри та підтримки, показують нам останні роки української історії, що пройшли в безперервній та запеклій боротьбі Президента й парламенту, влади й опозиції під знаком та гаслами недовіри до чинного глави держави.

Кажуть, що пропоновані поправки не пройдуть до виборів.

Та я переконаний, що рано чи пізно такі поправки до закону потрібно приймати — в інтересах збереження громадянського спокою та державної стабільності.

Але краще — раніше.