Тижнів зо два тому мало не півдня довелося мені «ловити» у Васильківському районі тамтешнього аграрного підприємця Леоніда Чорнокнижного, який водночас очолює на Дніпропетровщині і обласну асоціацію фермерів та приватних землевласників. Перехопив його змореного, однак по вінця щасливого.

Зона спільних інтересів

— Вдалося зрушити справу з місця, — посміхався він. — Уявляєте: всі майданчики Улянівського бурякоприймального пункту запруджені кучугурами коренів, а залізничники не подають вагонів. Під щебінь, який за будь-якої погоди лежатиме і нічого з ним не станеться, подають, а під буряки — ні...

Як ви здогадалися, Леонід Чорнокнижний домігся, щоб відвантаження тут вирощених селянами солодких коренів на Губиниський цукровий завод відбувалося за наміченим графіком. Щоб ці корені не втрачали своїх кондицій. Але ось що цікаво: селяни привозять і зсипають їх на приймальному пункті, отримують розрахунок, а далі — то не їхній клопіт. То проблеми винятково заводу.

— Чому ж тоді так переймаєтеся, рвете серце через затримки з вивезенням? — запитую у Леоніда Чорнокнижного.

— А як інакше? — дивується Леонід Семенович. — Наш район із заводом знайшов спільну мову і, відгукнувшись на його прийнятні умови, виростив цього року цукрову сировину більш як на п’яти з половиною тисячах гектарів. І ось тепер ще половина буряків у полі, а здані лежать у кагатах просто неба, мов затори на шляху решти. Ні, так не годиться. Це і нас не може не хвилювати, якщо воліємо і надалі співпрацювати з заводом. За такої співпраці, яку пропонує завод, вирощувати солодкі корені вигідно і прибутково...

Директор ВАТ «Губиниський цукровий завод» Юрій Плаксін (на знімку), коли я з ним зустрівся, не міг не дякувати Чорнокнижному за його вболівання за інтереси заводу. Хоч нині залізничники насправді і не підводять підприємство. Але таке стурбоване ставлення сільського товаровиробника вочевидь тішить Плаксіна. Адже це означає, що повернулася довіра аграріїв до заводу і справді налагоджуються жадані стосунки взаємної зацікавленості між селянами та заводчанами. А також те, що аграрії повертаються тут до виробництва цукросировини на значних площах. А ще два-три роки тому відбувалося протилежне: Губиниський цукрозавод більше дратував, розчаровував та гнівив селян, ніж радував. Як наслідок, селяни скорочували посіви цукрових буряків.

— У свою зону ми лише цього року, — повідомляє Юрій Плаксін, — на умовах інвестицій і позичок завбачливо спрямували понад 17 мільйонів гривень. Ми — це, — уточнює Юрій Вікторович, — і агропромислова асоціація «Група компаній «Укррос», і завод спільно з компанією «Центрторг-агро». Вони вишукали можливість вчасно і заохочувально профінансувати буряководів для закупівлі насіння, мінеральних добрив, пального, гербіцидів тощо. Плюс багато дечого заводчани удосконалили на своїх семи бурякоприймальних пунктах.

А зона губиниських цукроварів — уся Дніпропетровщина і кілька найближчих районів Харківської та Запорізької областей. Селяни лише Дніпропетровщини виростили цього року цукрові буряки на 22 тисячах гектарів — на площі, яку можна, не сумнівається Юрій Плаксін, вважати для регіону оптимальною. Інша річ, чи все вирощене тут прибуде до Губинихи?

— Саме у ці дні сезон цукроваріння на нашому підприємстві, — продовжує Юрій Вікторович, — сягнув свого апогею. Щодоби на під’їзні колії підприємства прибуває 140 — 160 вагонів. А це 9 — 11 тисяч тонн буряків. З яких за добу 6 тисяч тонн і переробляємо. Й озирнутися не встигли, як переробили уже півтори сотні тисяч тонн.

Завод знайомий і незнайомий

На власні очі я переконався, що свій цьогорічний бурякопереробний сезон Губиниський завод справді розпочав організовано і тепер працює так, як уже давненько не працював. Себто впевнено, злагоджено, напружено — якими ще епітетами можна змалювати і передати той ритм, який витримує нині колектив цукроварів? Від усього цього в людей тут відповідний настрій, якщо й не азарт. За роботою, схоже, й забули, що нинішній сезон для них особливий ще й з іншої причини: ювілейний — сороковий в історії Губинихи, як інколи називають завод.

А з цієї нагоди треба ось що сказати. Сорок років тому, восени 1964-го, введення новенького тоді Губиниського заводу — першого і досі єдиного на Дніпропетровщині цукрового — в експлуатацію стало подією для всієї області. Я, приміром, добре пам’ятаю, що на його відкриття відряджали свої делегації всі тутешні бурякосіючі райони. А писати та знімати бадьорі репортажі присилали кореспондентів редакції не лише обласних, а і всіх районних газет. З таким знаковим оптимізмом сприймався тоді в регіоні пуск збудованого заводу.

Але три-чотири роки тому Губиниха справді почала втрачати своє реноме. Поміж аграріїв, яким вона раптом заборгувала чималі кошти, ставала навіть притчею во язицех. Краще, казали селяни, з Губинихою жодних справ не мати, триматися від неї подалі, а цукрові буряки і не вирощувати зовсім. Тому те, що відбувається з минулого року, сміливо можна назвати відродженням іміджу підприємства як надійного партнера і соратника сільських товаровиробників. До того ж партнера та соратника, який допомагає ще й сільгосптоваровиробникам відроджувати і їхню буряківну галузь.

— Сьогодні там і тут по селах бідкаються та шкодують з того, — розповідають в облсільгосппроді, — що геть необачно скоротили посіви солодких коренів. Схибили, мовляв, прогадали, дали маху і т. д. І запевняють, що вже з наступного року неодмінно виправлятимуть цю свою фатальну помилку...

Прикро, звичайно, що завод явно «незаслужено» пережив не кращі часи в своїй історії. Прикро це передусім тому, що не кращі часи почалися практично одразу після того, як у 1996 році завод, хоч як парадоксально, зумів докорінно реконструювати і переобладнати свої технологічні потужності. Але не менш прикро й з іншої причини: і коли підприємство залишалося на «голодному пайку», споживачі цукру шукали саме губиниський. Не знаю, як де, а на ринках Дніпропетровська справді найперше цікавилися наявністю цукру губиниського виробництва. Не сумніваючись, що його якість бездоганна і поза конкуренцією... Уявіть собі, навіть Юрій Плаксін підозрює, наче чутки про «неперевершеність» губиниського цукру перебільшені. Точніше, Юрій Вікторович знає, що ніякої винятковості просто не може бути. Що натомість все залежить від технології виробництва. А вже що традиції дотримання технологічних вимог на Губиниському заводі нікому не дозволено порушувати — це інша річ. Це те, чим може пишатися і сприймати за своє неабияке надбання колектив. Порушувати тут навіть «найбезневинніші» процеси технології, нехтувати «дрібничками» — все одно, що «переступати» через Ніну Клюсовську. Літню жінку, котра, скільки існує завод, стільки й очолює його технологічну службу. І яка сама нікому не дозволить через неї «переступати». Не випадково на заводі зараз «капіталізм» і проявляє себе максимальною і багатьом, може, ще не звичною трудовою та виконавською дисципліною.

— З одного боку, моїй команді, яка менш як два роки тому прийшла на підприємство, наче неймовірно поталанило, — вголос міркує Юрій Плаксін. — Адже і його технічний стан, і його технологічні традиції не викликали сумнівів. Але, з другого боку, багато важило, як цими надбаннями і традиціями скористатися і розпорядитися. Повірте: аби забезпечити відродження виробництва і його нинішні успіхи, довелося дуже багато потрудитися, не зупиняючись та не заспокоюючись і досі. Цукор солодкий лише тоді, коли спершу «вволю» скуштуєш солоного поту...

Агропромислова асоціація «Група компаній «Укррос» одразу після того, як придбала контрольний пакет акцій ВАТ «Губиниський цукровий завод», на ремонти та вдосконалення його обладнання витратила понад чотири мільйони гривень. Напередодні сезону — ще майже три з половиною мільйона.

— Привели до порядку геть все господарство, —свідчить Юрій Плаксін. — Замінили і автоматизували технологічні схеми переробки буряків, щоб ніскільки не втрачаючи на якості продукції, зменшити витратність її виробництва. І якщо хочете знати, змогли осмислити те, що давно, мабуть, треба було збагнути. Коли настане пора готуватися до наступного сезону, реалізуємо свої задуми та рішення, котрі обернуться ще ощадливішим витрачанням передусім енергоносіїв. Є змога приймати дедалі більше коренів і переробляти їх за значно коротший час. Отож в перспективі — нарощення потужності й продуктивності. Але про те, як плануємо цього домогтися, до чого зводяться наші суто інженерно-технологічні задуми, я розповім уже наступного разу.

Людський чинник і нова філософія

Губиниський завод, до речі, предметно подбав, щоби буряківна галузь у його зоні не просто приходила до тями, а робила це на новому рівні. Щоб не цуралася цілком сучасних технологій. Відроджується тепер ось паралельно з виникненням серед сільських товаровиробників майстрів високих та гарантованих врожаїв. Адже завод створив власну агрономічно-технологічну службу, завдання якої — безпосередньо в полі надавати допомогу тим, хто вирощує цукрові буряки. І порадами, і рекомендаціями, і консультаціями, і участю заводських агрономів у догляді за посівами. Все це незайве уже з тих міркувань, що після реформування колишніх колгоспів і виникнення на їх місці безлічі різних менш потужних агроформувань аж ніяк не всюди вдалося зберегти на селі і відмінні кадри спеціалістів-технологів. Ось тільки, схоже, що тут завод про селян потурбувався навіть більше, ніж про себе. Як це розуміти?

— А так, — каже Юрій Плаксін, — що на сьогодні на першому місці за своєю значимістю — технічно-ремонтна досконалість підприємства і його послідовна робота у бурякосіючій зоні. Все це відсунуло на друге місце проблему людського чинника та кадрів на самому заводі.

Нас не на жарт починає хвилювати професійний рівень колективу цукроварів. Ні, на всіх технологічних операціях ще працюють підготовлені й висококваліфіковані спеціалісти. Однак нестачу, скажімо, пристойних слюсарів уже відчуваємо. А особливо бракує інженерно-технічних працівників... Знову-таки, сучасні реалії, пов’язані з наслідками реформування агропромислового сектору економіки, не кращим чином, на жаль, і тут далися взнаки на кадровому потенціалі. Багато ми й людських ресурсів втратили, а тепер потрібен час, щоб надолужити втрачене. Однак все це для Губинихи швидше невдячний фон, на якому склалися її і суто специфічні особливості.

Сорок років існування заводу — це саме трудове життя того покоління, що прийшло на нього у своїй молодості і зуміло реалізувати себе. Ось чому на підприємстві нині переважають літні люди — передпенсійного і навіть пенсійного віку. Якщо сьогодні багато хто з них ще не пішов на заслужений відпочинок, то завтра неодмінно піде. А підготувати їм зміну за один день важко.

— Тим паче, зважаючи на сезонний характер роботи цукроварів, —уточнює Юрій Плаксін. — У нас два місяці на рік зайнято понад 1200 осіб, а десять останніх — не більш як 600. Зрозуміло, що ці 600 — кістяк колективу, оскільки ми найнеобхідніших намагаємося забезпечувати роботою цілоріч. Та факт залишається фактом: коли в міжсезоння люди знаходять пристойніші для себе умови десь в інших місцях, на два місяці вони не залишать їх... Чи є вихід? Звичайно, є. Завод може працювати набагато довше. І шість, і сім, і вісім місяців на рік. Без проблем переробляючи, скажімо, давальницький сирець. Тільки давальницький, щоб не зашкодити власним, українським буряковиробникам. Це з одного боку. З другого — приймати на переробку і вдвічі, і втричі солодких коренів більше, ніж нині. Хоч як дивно, але у своїй рідній області аж ніяк не всі селяни досі йдуть на тісне співробітництво з підприємством. Сорок, а то й 60 тисяч тонн вирощених буряків і цього року поїде за межі Дніпропетровщини. Вектор довіри через Васильківку і Павлоградщину простягнувся з Покровського та Межівського районів, а це 120—150 і більше кілометрів від Губинихи. Ось чому доводиться користуватися залізничним транспортом — отож миритися з кількома перевантаженнями, коли буряки псуються і втрачають свої якості. А бурякосіючі Магдалинівський, Царичанський і Петриківський райони, які набагато ближче і могли б без перевалок доставляти сировину автомобільним транспортом, скорочуючи до мінімуму час її подорожування від поля до цукру, все ще цураються Губинихи. І везуть вирощену ними продукцію в сусідню Полтавську область...

— Зрозуміло, що силоміць змусити любити Губиниху, а не Кобеляки, сьогодні ніхто не спроможний, — погоджується Юрій Плаксін. — Та ми шляхом адміністративного чи іншого тиску і не йдемо. Очевидно, в недалекому минулому наш завод справді чимало завинив та допік, що нас обминають. Тому наше завдання економічними важелями-«пряниками» повернути до себе вигідних постачальників. Над цим і працюємо та працюватимемо.

Хоча, зауважує Юрій Вікторович, завод уже ні на йоту не сумнівається, що заслуговує, аби його тепер всі «полюбили» в регіоні. І сподівається, що гідно конкурувати йому допомагатимуть і зміни у філософії, котра має насправді тут, на Дніпропетровщині, дедалі виразніше домінувати. Коли постачатимуть у Губиниху солодкі корені ті самі магдалинівці та царичанці — це ж робочі місця і наповнення бюджету в межах області. І це навіть не тільки довша зайнятість Губиниського заводу, а й дешевший цукор для споживачів, який він вироблятиме. Погодьтеся, що це справді істотні економічно-соціальні аргументи, на які час вже зважати в ринкових умовах відродження такої важливої вітчизняної галузі, як цукрова. Якщо цукрові буряки вирощуватимуться всюди, де вони родять, а перероблятимуться якомога ближче від поля —це саме те, що і потрібно для галузі та конкурентоспроможності її продукції. Невже це не зрозуміло і потребує якихось додаткових роз’яснень?

— Ні, потрібно лише в цьому напрямі всім нам наполегливо працювати, — підводить риску Юрій Плаксін, — щоб взаємоввічливість та взаємні симпатії переростали в економічно вигідні чинники. Особливо коли для цього є всі підстави.

Замість епілогу

А поки що ситуація така: якщо торік Губиниський завод за весь сезон прийняв 217 тисяч тонн цукрових буряків і виробив з них 24 тисячі тонн цукру, то нинішнього цих показників він уже досяг. І загалом тепер в своєму ювілейному сезоні сподівається прийняти 350 тисяч тонн коренів та виробити понад 40 тисяч тонн цукру. Щоправда, в заплановано-прогнозованих цифрах Юрій Плаксін воліє й помилитися. Зрозуміло, що в бік їх збільшення. Але в усіх інших планах, задумах та перспективах заводу Юрій Вікторович в жодному разі не хоче помилятися.

Дніпропетровська область.