Циганський табір, що розташувався на вулиці Тельмана в ужгородському мікрорайоні Радванка, — немов картинка з іншого життя, з яким більшість із нас воліла б не стикатися. В ньому мешкають люди, щирі й озлоблені на життя, чий хліб має інший присмак: зароблений чи жебрацтвом, чи збором непотребу, чи — у кращому разі — прибиранням вулиць. Вони — мешканці халабуд, які й горіли, і були підтоплені, тут розкошують щурі та процвітає туберкульоз, а вітер — улітку спекотний, з пилом, восени — пронизливий, узимку — колючий і згубний. Мало хто з ужгородських циганів має постійне місце роботи, хоча при нагоді стверджують: «Ми не цигани, а роми», — і пишаються, згадуючи історію етносу — вічного мандрівника, вільного, як вітер. «Такі» — вища каста цього суспільства в суспільстві — майже не представлені в таборі. Тут не поділяють дітей на своїх і чужих, усім табором носять воду з єдиної колонки, а скільки в ньому людей, не знає і сам Олександр Латко, таборовий біров (староста). Він з болем згадує про примусове переселення в 60-х роках ужгородських ромів із впорядкованого — з водопостачанням та цегляними й саманними будиночками — табору на «Шахті» (мікрорайон закарпатського обласного центру) до цих бараків, що передбачали як тимчасове, а стали постійним житлом, котре зміцнюють за допомогою фанери та клейонки. А ще тут обурюються — барони споруджують особняки, купують нові авто на гроші, виділені закордоном на допомогу «чорним» циганам, як себе називають мешканці табору. Вони запитують кожного, хто до них завітає: «Чому прийшли і чим нам допоможете?» Та світ змирився з циганами, з необхідністю їм допомагати — заради власного ж спокою.
На знімках: одна з циганських родин повертається з міста; підростає нове покоління волелюбного народу; таборовий староста (біров) Олександр Латко показує, у яких умовах живуть мешканці селища.
