Із досьє «ГУ».
Народний депутат України Юлій Якович ІОФФЕ народився в родині гірського майстра в Луганську. Закінчив Комунарський гірничо-металургійний інститут. Працював 30 років на шахтах Луганщини, пройшов шлях від моториста шахти до генерального директора виробничого об’єднання «Стахановвугілля» і віце-прем’єр-міністра з питань паливно-енергетичного комплексу України в уряді Леоніда Кучми. До парламенту обраний вчетверте. Член президії партії «Трудова Україна», фракції цієї партії в парламенті, Комітету ВР з питань державного будівництва і місцевого самоврядування, глава постійної делегації ВРУ в Парламентській асамблеї ОБСЄ.
— Ваш парламентський стаж становить чимало — 13 років. Зізнайтеся, де все-таки складніше — під землею чи в сесійній залі?
— Скажу відверто: що вище піднімаюся службовими сходами, тим стає складніше в моральному плані. З шахтарями, простими людьми працювати легше, тому що взаємини з ними будуються на чесних правилах. Найважчим іспитом було очолити шахту «Горська» після четвертого на ній вибуху. Через півтора-два роки вона стала найкращою на Луганщині. Сьогодні як член багатьох парламентських і державних комісій та комітетів я також переймаюся розв’язанням проблем вугільної галузі.
— Судячи з того, як ви боролися проти закриття шахт у Луганській області, можна припустити, що не були прихильником державної програми реструктуризації вугільної галузі, внаслідок якої десятки шахт Донбасу було ліквідовано?
— Бездумне закриття шахт завдало величезної шкоди українській економіці. Довести помилковість такого кроку в колишні роки було неможливо. На жаль, жодну шахту, за яку я боровся, відстояти не вдалося. Політика уряду з цього питання була непорушна. А ось дотації шахтарям мені повернути вдалося. У 1996 році ситуація в шахтарських регіонах загострилася до таких меж, що загрожувала соціальним вибухом. Я побував на прийомі у Президента, роз’яснив, чому не можна забирати дотації в шахтарів і за його підтримки ініціював проведення засідання Кабінету Міністрів з цього питання. Дотації повернули.
— Юлію Яковичу, ви не образитеся, якщо я назву вас «верховним довгожителем»? Як до вас ставляться колеги, які прийшли до парламенту вперше?
— По-різному. Все залежить від, вибачте, форми голови людини, його освіченості, інтелігентності, інтересу. А взагалі це питання не до мене.
— Якими своїми депутатськими справами особливо пишаєтеся?
— У своєму окрузі мені вдалося розв’язати головну проблему — дати тепло в житла людей. Однак нам, народним депутатам, пишатися особливо немає чим. Адже більшості громадян України живеться сьогодні погано. Тому будь-який політик чи чиновник має правильно ставитися до того, що люди з їх появою почуваються трохи роздратовано. Про гордість ми поки що казати не повинні.
— У вас багато різних нагород. Яка з них особливо дорога для вас?
— Ще в радянський час я одержав знаки «Шахтарської слави» усіх трьох ступенів, орден «Знак пошани». Є нагороди і за парламентську діяльність, але головною для мене завжди була, є і буде нагорода за шахтарську працю.
— Ви відчуваєте в собі достатньо сил, здоров’я, енергії, інтересу, щоб поборотися за мандат депутата в п’ятий раз?
— Є у мене і сили, і бажання, і здоров’я, але тепер буде вирішувати з’їзд партії, йти мені на вибори чи ні.
— Розкажіть про свою родину.
— У мене два сини, троє онуків. Я ними всіма пишаюся. Про старшого сина, наприклад, кажуть, що він класний хірург і навіть просять мене посприяти, щоб потрапити до нього на операцію. Молодший — юрист. Також успішно займається своєю справою.
— Ви у відмінній формі. Займаєтеся спортом?
— Раніше полюбляв підводне полювання, поплавати з аквалангом. Тепер можливості вже не ті, тому займаюся фізкультурою. Щоправда, не завжди виходить це робити регулярно.