ПРОЩАННЯ З КАСАЄВИМ

— Полетіла Пашина душечка за синії хмари. Може, хоч там знайде царство небесне. А тут мучилася, та й тільки. Молодою гнула спину в колгоспі за трудодні. У війну настраждалася у концтаборі. А ці реформи зовсім добили Кравчиху. Лютої зими виходила на шосе і падала навколішки перед панами в лакованих машинах: просила привезти їй хлібця з Чаплини. За її гроші. А ті пролітали мимо. Померла бідолаха фактично від голоду. Всім нам тут таке буде — покинуті ми...

Я сподівалася, що мені, інваліду, хоч пенсію добавлять. Довго збирала довідки, документи, аж до міста їздила і на станцію ходила пішки. Намучилася. Жду, жду, ніхто нічого не добавляє. Пішла до свого інспектора. І почула, що загубили мої папери. Кажуть, треба було копії робити. Коли б то в Касаєвім можна було їх робити! Тут не те, що копії — хліба, солі, сірників, мила не купиш. Он стрічають мене дві мої подруженьки-кицьки, сидять на воротах, дожидаються. Вони знають мої біди, бо їм все розказую, їхнє мур-мур слухаю. Бо ні телевізора, ні газет. Просила радіо провести, так сміються: нащо воно вам, бабо?

— Добре Парасці, скінчилися її муки. Мені б оце вмерти, так не дає Бог смерті. Скільки мої руки роботи переробили! Найібільше — у фашистському концтаборі. Люди мерли там, як мухи, а я все руками оцими робила, тому й вижила. Сама була хоч і дрібненька, але повненька, і ручки білі, пухкенькі... І судженого свого, Петю Любимцева, ними обнімала, і пироги пекла, і квіти саджала, і худобу на фермі порала. Все робила! І все — на благо Родіни.

Через місяць мені буде 80 літ, а ні разу не відпочивала. А, ні! Таки раз лежала в лікарні — коли колгоспні бички показилися, так і нам якісь уколи робили. Отоді й спочили трохи мої руки. Тепер ось вони, як граблі. По добру воду вже не ходжу, бо не донесу. П’ємо свою, гірку. Хазяйства ніякого: все порозкрадали. Сидимо з дочкою-інвалідом у дворі, бо підеш куди, так і хату розберуть бомжі. Рученьки не слухаються, а поратися треба, бо їсти хочеться.

— Оце як похорон, то хоч людей побачиш. Дожилися! Скоро вовки заведуться. А було ж... Оцю хатку ми з чоловіком будували після війни. Я з Германії повернулася, з остарбайтерів, він з фронту. Хату ставити все село помагало. Важка робота, але з піснями, жартами. Яке ловке село було! А чоловік мій, Степан Петрович, майстровитий був господар. І коваль, і тесля, і до коней, і до худоби. Оця лавочка — його робота. Отут, на лавочці, вся вулиця вечорами збиралася. Наловимо раків у ставку, наваримо і пригощаємо всіх. Гомін, сміх дитячий, пісні. Тепер і ставка нема: «круті» воду спустили. Раді б і нас стерти із землі, так ми живучі, бо робимо багато, а їмо, як завжди, мало. Он вертаються люди з кладовища — значить ще живі...

— Чужі люди бачили, як ми ремонтуємо свою стару хату, й казали: нащо її чепурити, як їй скоро кінець? Та то чужі! А наші, дивлячись, як мої внучечки Катя та Саша розмальовують віконниці, раділи і згадували старі часи. Тут і моя молодість пройшла. В оцьому дворі батьки справляли мені весілля. Все село зійшлося. Столи прогиналися від наїдків. Особливо запам’яталися кавуни, якими всіх частували. Дядьки та брати притягли дерево і поставили на воротах, щоб мій наречений з Чаплинки не прослизнув без викупу... В цьому дворі росли наші діти. Тепер вони освічені, багато працюють, подорожують, а сюди на все літо віддають своїх дочок. І нам всім добре. А ремонтуємо, бо ми, касаєвці, завжди так робили...

— Старість — не радість. Велосипед тепер мені перший помічник і водовоз. З водою у нас просто біда. Раніше, було, хоч Паращенко воду возив своїм пайщикам, а тепер самі мусимо це робити. От і виручає велосипед. Тут є й зовсім немічні люди, які вже забули смак доброї води. Важко нам, але живемо. Раді, що діти на літо онуків привозять. Мої аж з Мурманська приїжджають...

— Оце їду з тирла, кручу педалі. Стала спочити і задивилася на ставок. Тепер це пустеля. Аж серце защеміло. А ще недавно там було зелено, затишно. Я, коли працювала дояркою та на пташнику, часто там перепочивала з дівчатами. На пташнику наша зміна —Люба Підріз, Валя Манько, Галя Рощина та я —утримувала 15 тисяч курчат і 6 тисяч курей. Щодня збирали по три тисячі яєць. Добре жили тоді, бо була робота, і ми були молоді. На дні народження бригадою збиралися коло ставка. Якось мені навіть сервіз подарували. Тепер моя годувальниця — корівка. Здаю молоко по 65 коп. за літр зальотним перекупникам, через 10 днів отримую гроші. З кожним днем тяжче виживати...

— Яка від пенсіонерів користь державі? А ніякої! Неперспективні ми, а з нами й усе село наше. Ото й не бачити нам ні газу, ні води, ні хліба. Будемо лазити з ціпками, бо де ті сили? Колгоспу віддали! У мене ноги нікудишні, бо увесь вік на фермі робила — у воді, в чоботях гумових. І грамоти давали, і медалі, і фотографували на Дошку пошани. Ну й що з того? Пенсія мала, а газ уже по 63 гривні за балон. А на моїй пенсії —четверо їдоків: син та онуки. Біда нам тут та й годі! Ось і сусідка моя Галя Пріщенко також на свою пенсію, яку заробила на фермі, живе з онуком. То була мала пенсія, а тепер ще менша —зняли десятку. Кажуть, досить і того. А онук у неї калічка з роду. А допомоги на нього ніякої; втішають її: здоров’я деяких дітей ще гірше. Отак і виріс, немов здоровий. Уже до військкомату його викликали. Невже братимуть до армії?

— Ми тут не живемо, а немов кару відбуваємо. А які наші гріхи? Хіба що робили, як воли. І я, і багато моїх ровесників були в Німеччині. Наша молодь зросла на цій землі здоровою, роботящою, тому німці й вивозили нас. Скільки горя зазнали ми там. А пізніше — податки, трудодні. Я по чвертці молока брала в сусідки не для дитини, а щоб план виконати. А голод який пережили! Хай те не вертається. Вижили. А тепер кинуті тут напризволяще. Ні хліба не купиш, ні порошку прального, ні мила, нема, ні води, ні газу. Ось на уколи мушу до Чаплини добиратися. Невже тут медпункту не можна організувати? Але хто нас почує?

— Тепер збираються касаєвці лиш на похороні. І не віриться, що колись було інакше. У клубі, навпроти нашої хати —збори, свята, кіно, танці. Завклубом Аркадій Колодуб вів художню самодіяльність. Біля пам’ятника 46 землякам, які загинули на фронті, хлопці складали присягу і йшли служити в армію. Після війни в Касаєвому щороку толокою зводили по 12 хат. У 1957 році, коли я будувався, хат було так густо, що не всім вистачало місця. А ферма? Тут колись 70 доярок утримували 600 корів і 550 телиць. Ферма була чи не найкращою в районі. Сюди приїжджали з усієї області за досвідом. Приємно працювалося. Моя дружина Віра Іванівна могла б розповісти про пташник, де була бригадиром. Скільки там птиці вирощували! І де це все? Як прогавили розвал такого господарства? Все вивезено, продано, здано на брухт. Накрилися наші майнові паї. Досі не видали заборговану зарплату. Рятуйся хто як може. Нас обкрадають бомжі й нероби, змушують тримати язика за зубами, ще й погрожують спалити. А правоохоронцям потрібні не наші скарги, а якісь докази, а ще плата за бензин. Вмирає Касаєве. Отак вмиратиме й Україна, як не спохватимося. Згадаєте колись мої слова...

— До Чаплинської селищної ради належать п’ять населених пунктів, з них три неперспективні, — каже Валентина Георгіївна ПРОНІНА, секретар селищної ради. — Це Касаєве, Рівне і Петрикове. Торік народилося в нас 60 дітей, а померло 123 чоловіка. Залишилися старики. 20 соцпрацівників (п’ятеро на велосипедах), обслуговують 209 престарілих. А потребують допомоги набагато більше. Зібрати б їх до одного будинку з усіма вигодами! От якби знайшовся благодійник! Віддячили б йому за любов до ближніх. А поки що повсюди безгоспні хати. Через півроку після смерті хазяїна можна хату набувати у власність або продавати. Але вже на другий день після похорону там нема ні вікон, ні дверей. Ніхто ту хату вже не купить, а ми не маємо права хоч тимчасово вселити туди тих, кому нема де жити. Колгосп розпався, магазину нема. І ми зарадити не можемо. Тепер такі села разом з людьми нікому не потрібні. Невдовзі тут «зачистять територію» — все зрівняють із землею, наче так і було. Залишилося діждатися, поки всі касаєвці вимруть...

Васильківський район

Дніпропетровської області.