Цією виставою відкрив сезон київський театр «Ательє 16».
Одразу хочу запевнити, що ви сто разів бачили вистави з таким сюжетом, де ревнощі, зради, агресія, духовна сліпота призводять до невиправданої втрати того, що виявляється зрештою найважливішим. Ви бачили, як люди сваряться, лаються, причому вельми брутально та реалістично. Ви самі це переживали, так би мовити, на власній шкурі. Ви самі знаєте, що дітей треба любити. Ви все це знаєте.
Те, що генії важко зживаються з буденністю, — факт. Те, що шантаж та насилля відкривають усі двері, — також відомо. Люди бачать лише те, що хочуть, — сумна статистика. Ми до цього звикли, але суть п’єси в тім, що діти є не лише свідками, а й учасниками жорстокості.
Важко описати почуття, що супроводжують вас упродовж півторагодинного перегляду. Ви дивитеся виставу, ви думаєте, ви аналізуєте і впевнені, що все розумієте. Так і є.... Але у цей час на вас дивляться срібно-блакитні очі печалі, такої глибокої скорботи, що хочеться все кинути і бігти світ за очі. Але ви ж поважна людина... Отож сидите далі й починаєте підозрювати, що розумієте не все, але зізнатися не наважуєтеся. А коли Пташка-Рогоносець співає свої райські трелі, питаєте себе: «Що ж це означає?» І коли ви нарешті почнете розуміти, «що ж у біса сталося» — вистава закінчиться. І найзрозумілішою виявиться смерть дев’ятирічного хлопчика, якому насправді було 105. Смерть завжди зрозуміліша за життя. Вмер та й годі.
Актори розкланялися, всі поаплодували, ви вийшли з театру, й на запитання «Ну як вам?» авторитетно заявите «Сильна п’єса!» І поїдете додому, лиш срібно-блакитні печальні очі дивитимуться в душу. Ви так нічого й не зрозуміли, але, як завжди, зробите вигляд, що нічого не сталось. Як справжній дорослий.
Лада-Олександра АНТОМОНОВА.
