Тринадцять років тому Україна стала на шлях самостійного розвитку. За цей період багато зроблено в напрямі становлення державності. Однак часто складається враження, що, розірвавши ланцюги тоталітаризму, наша держава ще не змогла позбутися важких кайданів минулого. Прикладів цього більш ніж досить: відбувається спеціальне засідання Верховної Ради щодо вшанування жертв голодомору 1932—1933 років, а частина народних депутатів виходить із сесійної зали. Досі залишаються поза законом герої національно-визвольних змагань, тому що Верховна Рада України багато років поспіль не може прийняти законопроект щодо визнання ОУН-УПА воюючою стороною. А згадайте, з яким шаленим опором приймалася десята стаття Конституції України про закріплення української мови як державної. Це означає, що, маючи власну державу, ми досі не наповнили її національним, патріотичним змістом.

Статус репресованих мають 142560 осіб

Наш комітет досить плідно працює, але закони, що гарантують права людини, зміцнюють демократію і громадянське суспільство, дуже складно й боляче проходять у сесійній залі, якщо вдається їх винести на розгляд. Один з найважливіших законопроектів «Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні», який не раз подавався в парламент, починаючи з 1992 року, був відпрацьований з врахуванням досвіду найдемократичніших країн, зауважень міжнародних організацій, пропозицій народних депутатів до другого читання, але у підсумку залишився не підтриманий парламентом. Закон «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» повернувся з вето Президента. Не набрав також необхідних 226 голосів у сесійній залі проект постанови «Про проведення парламентських слухань із проблем законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо надання політико-правової оцінки насильницькому виселенню українців з їхніх етнічних земель (Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини)».

Перелік можна продовжувати. Це свідчить про те, що законодавче забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх дотримання в державі лежить передусім у політичній площині.

Лакмусовим папірцем на політичну зрілість, на демократію в нашій державі, на відхід від тоталітарного минулого могла б стати нова редакція Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Парадоксально, але парламент навіть не проголосував за внесення цього законопроекту до порядку денного шостої сесії Верховної Ради України.

Хочу зазначити, що питання це давнє, наболіле і вкрай актуальне. За інформацією Міністерства юстиції України, на сьогодні в нашій державі статус жертв політичних репресій мають 142 560 осіб.

Упродовж ХХ сторіччя тоталітарним режимом на території України було здійснено декілька великих депортацій. Найперша — розкуркулення з наступним виселенням у віддалені регіони СРСР. Це випробування випало на долю близько 300 тисяч осіб.

Після встановлення радянської влади у Західній Україні з 1939 по 1941 роки органами держбезпеки було проведено депортаційні акції, внаслідок яких постраждало майже 230 тисяч осіб.

Прокотилася страшна хвиля депортацій за національною ознакою територією Криму. Чекістами були вивезені кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці. Близько 500 тисяч українців було піддано насильницькому переселенню з їхніх етнічних земель (Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини) за угодою «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», укладеною 9 вересня 1944 року між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР. Були піддані депортації з території західних областей України понад 200 тисяч так званих «бандпособників» у 1944—1952 роках. Окрім депортацій, масовими були розстріли та арешти. Цей трагічний список можна продовжити.

«Я три роки була з мамою в тюремній камері»

Незалежна Україна засудила сталінські репресії й зробила перші кроки на шляху відновлення справедливості. 17 квітня 1991 року Верховною Радою тоді ще УРСР було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». На той час, безперечно, цей закон був прогресивним і значною мірою революційним. До сьогоднішнього дня Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» діє в незміненому вигляді. Вже довгий час він викликає невдоволення колишніх репресованих та громадських організацій, що сприяють захисту їх прав.  Постає запитання: чому у Верховної Ради не доходять руки до вирішення цього вкрай важливого з точки зору гуманізму і соціальної справедливості питання? Адже вистачає часу, щоб десятки разів на рік змінювати закон про ПДВ, інші податкові закони та закони у сфері економіки, де задіяно великі фінансові інтереси. Відповідь буде простою. На жаль, за всі роки незалежності України парламент не мав національно-демократичної більшості. А тому всі спроби, а їх було багато — і у другому, і в третьому скликаннях Верховної Ради, і ось уже сім законопроектів у цьому скликанні подано, — розбиваються об нехтування, а то і спротив лівих та відверту байдужість олігархічних фракцій.

21 червня в Києві в приміщенні регіонального центру Академії правових наук України відбулися громадські слухання «Обговорення законопроектів про зміни до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», проведені Радою українських правозахисних організацій (РУПОР), Харківською правозахисною групою спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин за підтримки міжнародного фонду «Відродження».

Учасники слухань дійшли висновку, що ситуація, яка склалася на сьогодні в Україні стосовно реабілітації жертв політичних репресій, є неврегульованою і несправедливою щодо жертв репресій. Вони звернулися до Верховної Ради України з пропозицією прийняти закон про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні у новій редакції. На користь цього свідчать тисячі звернень громадян, що надходять на адресу очолюваного мною комітету. Наведу рядки деяких з них. У своєму листі М. Карп з Новоселиці Чернівецької області, інвалід ІІ групи дитинства, цілком логічно запитує: «Чому в Росії та Молдові всі діти, які народилися до 1956 року на спецпоселенні батьків, вважаються реабілітованими і користуються пільгами нарівні зі своїми реабілітованими батьками? А в Україні такого немає. І на якій стадії відповідний законопроект?» Паламарчук Антоніна Андріївна із Севастополя зазначає, що «получается несправедливость в отношении нас, которые считались детьми врага народа. Лишившись родителей, они остались без материальной компенсации и все эти годы не получают никакой помощи от государства».

Громадянин Т. Пенгрин з села Солуків Долинського району Івано-Франківської області запитує: «Чому до репресованих не належать переселенці з України в Красноярський край, Читинську область і т. д., які були переселені ще до початку Другої світової війни?» «Я три роки була з мамою в тюремній камері, а два з половиною роки в тюремному садку, а до 1990 року ворогом народу, — пише Мозолюк Ганна Василівна з Івано-Франківщини, — мені на час ув’язнення мами було чотири місяці. Повернулися в 1956 році, а хати немає, худобу і майно забрали. Поки компенсацію за майно виплатили, за неї вже нічого не можна було купити».

Невнесення до порядку денного законопроектів унеможливлює їх розгляд

Власне три законопроекти — народного депутата України Л. Лук’яненка, народного депутата України Л. Танюка та народних депутатів С. Сташевського, Р. Ткача, В. Лебедівського пропонують нову редакцію закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». В них передбачається врегулювання цілого пласту питань, пов’язаних із правовим статусом реабілітованих громадян, які потерпіли внаслідок політичних репресій, та посилення їх соціального забезпечення і захисту. 

Народний депутат України Л. Лук’яненко пропонує поширити дію закону на депортованих у 1947 році на територію УРСР осіб, які проживали на території Підляшшя, Холмщини, Лемківщини (нині територія Польщі); іноземців, які були піддані репресіям на території України; громадян, які були примусово переміщені за межі України та необґрунтовано засуджені судовими органами СРСР; громадян, засуджених та репресованих у віці до 18 років; осіб, які народилися чи утримувалися з батьками у слідчих ізоляторах та місцях позбавлення волі; громадян, які були позбавлені батьківської опіки внаслідок застосування репресій щодо їхніх батьків.

Народний депутат Л. Танюк у своєму законопроекті до кола осіб, які підлягатимуть реабілітації, окрім категорій, передбачених у чинному законі, зараховує підданих репресіям за приналежність до Української повстанської армії (УПА) та інших збройних формувань, що боролися за державну незалежність України або сприяли цій боротьбі; тих, хто були членами родин репресованих і зазнали переслідувань та утисків влади; осіб, які перебували разом з репресованим на засланні, висланні, спецпоселенні як члени родин; а також дітей, які народилися в родинах репресованих на засланні, висланні, спецпоселенні, у тюрмах чи таборах.

У законопроекті народних депутатів С. Сташевського, Р. Ткача, В. Лебедівського до репресованих пропонується зарахувати колишніх малолітніх політичних в’язнів, надати статус потерпілих від репресій особам, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність.

Законопроекти вищезгаданих авторів спрямовані на усунення цієї дискримінації та на врахування таких специфічних для України обставин, як насильницьке виселення або депортація.

Спільним для всіх законопроектів є бажання компенсувати жертвам політичних репресій заподіяну шкоду.

Решта поданих законопроектів з внесення доповнень до закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні спрямовані на правове регулювання окремих питань. Так, проект Кабінету Міністрів України пропонує доповнити чинний закон у частині надання статусу репресованих малолітнім політичним в’язням, які народилися в місцях позбавлення волі у осіб, реабілітованих відповідно до статті 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Проект народного депутата П. Качура покликаний усунути дискримінацію репресованих в частині надання пільг і компенсацій та визнати реабілітованими громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими «бандпособниками» та їхніми сім’ями. Проект народного депутата М. Оніщука пропонує не застосовувати строки позовної давності до заяв репресованих про виплату компенсації. Проект народних депутатів М. Круця та Р. Ткача розширює коло осіб, що підлягають реабілітації: особи, які були піддані репресіям за вироками та рішеннями позасудових органів, засуджені чи піддані покаранню за діяння проти СРСР — зраду Батьківщини (за винятком переходу на бік ворога у воєнний час, видачі військової чи державної таємниці, шпигунства), засуджені за участь у діяльності Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, а також за сприяння діяльності цих формувань.

Допоки не усвідомить політична еліта...

Кожен із згаданих законопроектів наш комітет розглядав на своїх засіданнях. Але невнесення до порядку денного нинішньої сесії всіх без винятку вищезазначених законопроектів унеможливлює їх розгляд, по суті, на пленарному засіданні Верховної Ради України. Питання, коли нарешті жертви політичних репресій дочекаються нового закону, залишається відкритим. Не буду лукавити, коли скажу, що допоки влада в нашій державі не поставить на перше місце інтереси людини і громадянина, допоки політична еліта не усвідомить необхідності розпочати процес громадянського примирення — перспективи у законопроектів немає. Сьогодні, як і на попередніх виборах, маємо спровокований певними політичними силами розгул деконсолідації в суспільстві, коли розігрується протистояння Схід — Захід, підігрівається напруження в Криму. Їм байдуже, що роз’ятрюються рани, розпалюється ворожнеча, у них інше завдання — зберегти владу.

Геннадій УДОВЕНКО,народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.